НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТь

ІНСТИТУАЛІЗАЦІЯ УГКЦ В ПЕРІОД БЕРЕСТЕЙСЬКОГО ПОРОЗУМІННЯ (1590-1596 рр.)

PLG_VOTE_USER_RATING

PLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVE
 

Шувалов Віталій (м. Тернопіль)

студент ІІІ – курсу

 Тернопільської Вищої Духовної Семінарії

ім. патр. Й.Сліпого

 

Здійснено комплексний історичний огляд умов, подій і осіб, які сприяли або перешкоджали укладенню Берестейської унії. Показані реформи, котрі велися ієрархами для виведення Церкви з кризи. Коротко зображено необхідність і наслідки поєднання Київської митрополії з Апостольською Столицею.

КЛЮЧОВІ СЛОВА:  УГКЦ,Київська митрополія,ієрархія, реформа

Київська митрополія завжди служила буфером між церквами Сходу і Заходу. УГКЦ як правонаступниця Київської митрополії, а також Церква безперервної ієрархічної спадкоємності Володимирового хрещення, завжди була каменем спотикання між Заходом і Сходом. Історія Київської митрополії (УГКЦ), яскраво демонструє відносини між Римом та Константинополем, а згодом і Москвою.

В межах цієї статті ми зробимо спробу переглянути розвиток ієрархічної структури Української Церкви. Церкви, котра базується на Божих засадах, а не на державних інтересах та особистих людських видумках. Українська Церква йшла довгими і важким шляхом до справжньої єдності з Апостольською Столицею, на якому виявила і щиросердечне прагнення задля добра Вселенської  Церкви, і поступову трансформацію думки ієрархії та народу. Для Української Церкви цей довгоочікуваний момент єдності настав в часі ратифікації Берестейського порозуміння у 1596 році. Українська Церква з самих початків мала тісні зв'язки з Римом. Яскравим прикладом є митрополит Іларіон, котрий був наставлений нашою церковною ієрархією, всупереч волі Візантійських імператорів у 1051 році. Адже вибір митрополита Іларіона в такому ранньому періоді існування Київської Церкви, в незалежності від Візантії, свідчить про її силу і організованість і не бажання брати участь у роздорі Святих Божих Церков. Натомість, зі смертю Іларіона греки проникають в Київську Церкву і відтягують її від єдності з Римом, та практично повністю підчиняють її своїй церковно – політичній надвладі.

Протягом історії нашої церкви було декілька проунійних кроків збоку  руських державних чи церковних ієрархів: Київський собор 1147 року на якому було обрано митрополитом Клима Смолятича; подібні заходи робив король Данило Галицький, котрий був коронований і помазаний папським легатом Опізо у Дорогочині у 1254 році; ще один яскраво проунійний собор відбувся у Новгородку  у 1415 році на якому було обрано митрополитом Григорія Цамвлака, котрий на аудієнції з папою Мартином V отримав його благословення і визнав його архіпастирем усіх християн.

Однією надважливою спробою єднання Святих Божих Церков був Флорентійський собор 1439 року. Хоча Флорентійська унія почала зазнавати краху ще з самого початку, проте митрополит київський Ісидор намагався реалізувати її у своїй митрополії. Хоча унія отримала певний успіх на території Русі, та все ж частина опозиційного духовенства спричинила розкол Київської митрополії 1441 року.[ див6.с.186]. Москва вийшла зі складу Київської митрополії у 1448 році обрала собі митрополита Йону. [див.6.с.189]

З огляду на описані події,цілком легітимним видається рішення папи Пія ІІ у про розділ Київської митрополії на дві частини: Київську (католицьку) та Московську (православну). своєю буллою виданою у 1458 році, В той час Київською митрополією керував митрополит Григорій ІІ Болгаринович, котрий був висвячений царгородським католицьким патріархом Григорієм Маммасом липні 1453 року. Папа зробив цей розподіл для того, щоби урегулювати церковно – канонічні і політичні взаємно відносини між Литвою та Московією встановивши межі згідно політичних кордонів. [див.6.195-196]

В XVI столітті на долю Київської митрополії надають важкі випробовування. Митрополія майже повністю занепала і на практиці була практично знищена, як така. Церква перебувала в стані анархії, дезорієнтована і загнана в глухий кут. Ієрархія шукала шлях виходу з цієї кризи, шукала шляхи реформи котрі могли б вивести церкву із занепаду та анархії.

Остаточне рішення Київської церкви по відходу від константинопольського патріархату, було піти на контакт з противником нашої церкви, латинським Заходом. Ця чітка тенденція в нашій церкві почалася вироблятися з синоду у Бересті 1590 року і завершилася встановленням повного сопричастя з Римом ратифікованим на соборі у Бересті 1596 року.

Першим поштовхом і напевне основним унійних починань наших владик, було перебування патріарха Єремії ІІ. Першим єпископом ініціатором проунійного руху в Київській митрополії був Львівський єпископ Гедеон Балабан, який і перший відступив від неї в самому часі кульмінації руху у 1595 році. Отже Гедеон Балабан перший заявив Яну Соліковському Львівському латинському архієпископу про бажання католицького поєднання. Зробив це він аби звільнитися від влади Царгородського патріарха і присмирити Львівських братчиків, які не давно отримали ставропігії[1][див.8.с.274], адже як пише О.Левицький з цього приводу: «Балабан, мучений братством, доходив до такого стану, що був би рад узяти собі на поміч самого диявола, а не те що Рим»[5.с.92]. Тому очевидним є те, що він хотів визнати духовну владу папи радше з матеріальних причин, ніж з релігійно – духовних. Попри те, що Гедеон Балабан не мав свячень і керував єпархією, тільки завдяки поширеному на той час патрональному праву. Бачачи повний занепад церкви і нації, він поступово провадив реформи у своїй єпархії, він підтримував шкільництво і видавництво, разом з Львівським братством заснував друкарню. Старався підвищити рівень освіти і духовності серед своїх вірних. Дбав про освіту духовенства, для того щоби протистояти новим єресям протестантів. Домагався, щоби у своїх територіях його духовенство мало такі самі ж права що і латинники.

Патріарх підштовхнув до реформ в церкві котрі почали робитися після майже столітнього застою(точніше після Віленського собору 1509 року). Бо практично ціле століття Церква перебувала у повному духовному та ієрархічному занепаді. І тільки в 1588 – 1589 роках патріарх Єремія ІІ зібрав єпископів, після чого вони почали шлях реформ у церкві.[див.8.с.255-266]

Перший собор відбувся у Бересті в 1590 році, був переважно дисциплінарного характеру, було винесено рішення ухвалити збиратися кожного року в часі святкування Різдва Івана Христителя. Тут вперше заговорили про діяльність мирянських братств. Єпископи почали говорити про загрози для Східної Церкви. Собор визнав що у Східній Церкві панують хаос, який особливо виразний у Київській митрополії. Соборові документи 1590 року виразно показують нам наскільки кардинально змінилася ментальність єпископів[див.с.276-277]. Вони всі чітко розуміли необхідність реформ, для того, щоби навести лад в церковних структурах, відновити дисципліну послуху. Все це свідчить про вихід єпископів з інерції, вони відновили інституцію соборного управління церквою, що є необхідним для Київської Церкви, що виражає її самобутність і помісність. Занехаяння соборного управління Церквою нерідко є симптом і причиною занепаду Церковної інституції. Яскраво бачимо на одній з соборних декларацій твердість ієрархії у своїх рішеннях і намірах відновити синодальну управу. «Якби хто з нас почав вимовлятися хворобою і не приїхав на собор, через хворобу, то приїхавши наступного року, він перед тим як знайти своє місце на соборі , має насамперед присягти, що справді був хворий. А якби хто наступного року не приїхав, а присягти відмовився, то такого (єпископа) буде зміщено з престолу без жалю, хіба що вказав явну і вагому причину своєї відсутності. Жодні інші вимовки чи виправдання до уваги не братимуться.» [8.с.277]

На соборі також було створено скарбницю, для зібрання спільних грошових фондів. Єпископи також мали за обов’язок забезпечити участь у соборах архімандритів, ігуменів, протопресвітерів.

Є ще одне свідчення на користь того, що патріарх Єремія ІІ не тільки підштовхнув єпископів до єднання, але і свідомо намовляв їх на крок унії з Римом. Про це свідчить один італійський меморандум 1595 року, авторство якого є невідоме. Відомо нам лише те, що укладений він в Падуї. В ньому говориться про те, що згідно з особистим свідченням руських владик Іпатія Потія та Кирила Терлецького про розмову з патріархом, котрий і намовляв їх до об’єднання з Римською Церквою. Хоча меморандум, не має за собою якогось документального підтвердження,але за вигадку ми його також прийняти не можемо. З подій які відбувалися на теренах Речі Посполитої та Великого князівства Московського з патріархом Єремією ІІ, можемо припустити що такі думки міг і висловити Єремія ІІ перед єпископатом Київської Церкви цим самим підштовхуючи їх до унії. Задля збереження Східної Церкви перед новими загрозами. [див.8.с.307-308]

Тим не менш Єремія ІІ став каталізатором зворушень у Київській митрополії, виявив проунійні рухи в Церкві, і вже першими єпископами котрі були готові визнати духовну зверхність Риму були єпископи Григорій Балабан, Діонісій Збируйський, Кирило Терлецький та Леонтій Пельчицький. Ці єпископи видали спільний універсал про їхню готовність до унії, і почали провадити проунійну працю серед свого духовенства.[див.5.с.95]

Церковні ієрархи виводячи Церкву з пасторального застою і духовного занепаду прекрасно розуміли важливість ролі заможних мирян у церкві, а особливо у реалізації якихось проектів. І одним з найкращих прикладів мирян виявився один з найбільших магнатів Європи, князь Костянтин Острозький, котрий у своїх володіннях мав більш, як 1000 церков і був найвпливовішим русином у Польсько-литовській державі. На думку князя Костянтина зважали усі: король, аристократія, шляхта. Він мав кревні стосунки з такими багатими родами, як: Сапіги, Вишневецькі та Радзівіли. Тому він міг бути могутнім союзником при захисті інтересів церкви у сеймі. Завдяки впливу Острозького, Володимирську кафедру обійняв Адам (Іпатій) Потій, котрий був ревним у своїх поглядах і намірах порятунку Руської Церкви і був прихильним до церковного поєднання.[див.6.с.244.с.] Хоча мусимо взяти до уваги що бачення унії Острозьким, різнилося від поглядів на унію єпископів і були не цілком реальними і не до кінця ортодоксальними. Концепція унії згідно поглядів князя Костянтина Острозького передбачала те, що Київська Церква вступає в сопричастя з Латинською церквою, як Церква свого права з власною літургічною традицією, котра не має суттєвих догматичних розходжень з церквою-сестрою. Острозький наполягав на необхідності при рівняння в правах та соціальному статусі з латинським духовенством. Ти м не менш Острозький хотів до з’єднання усіх східних патріархів і це з’єднання повинно було відбутися тільки через Київську митрополію. Ієрархи Київської Церкви мали домовитися зі Східними Церквами про спільне порозуміння з папським престолом. З огляду на тодішню політичну ситуацію це було неможливим бо на це не пішли б ні патріархи, а ні тим більше турецька чи московська державна влада. Ще одна теза, яку запропонував князь Костянтин про введення змін у аспекти церковного життя тобто Святих Тайн та «інших людських видумок».[див.8.с.283.див.6.с.249] З цієї пропозиції чітко видно впливи протестантських віянь. Адже він намагався внести зміни у науку Святих Тайн, тому правдиві православні тим більше єпископи не могли цього допустити, через це ієрархи почали вбачати в ньому ненадійного союзника, і речника інтересів Руської Церкви. А єпископи такі як Іпатій Потій та Кирило Терлецький котрі реально оцінювали стан речей розуміли що якщо Острозький не підтримає унії шанси на її укладення стануть мізерними.

Перед тим, як укласти остаточну унію з Римом на соборі в Бересті 1596 року, єпископи розглядали різні проекти унії, але у 1590 році була остаточно вирішена зовнішня орієнтація церкви. І вже почавши від середини 1593 року і на протязі двох наступних років, руські єпископи разом і кожен з окрема розробляли різні плани поєднання і представляли їх ієрархам Латинської церкви та світським можновладцям Речі Посполитої. Явним прикладом поодиноких дій на користь унії, було те, що Кирило Терлецький вів переговори про єднання з Луцьким латинським єпископом Бернардом Мацєйовським у 1594 році.[див.5.с.97]

27 березня 1594 конференція руських єпископів у Сокалі підписали спільну декларацію про бажання поєднання з Римом. І вислали її до папського нунція в Варшаві Джероніко Маласпіни. Під нею підписалися єпископи Кирило Терлецький, Діонісій Збируйський, Гедеон Балабан, Михайло Копистецький.[.див.8.с.284]

Вже через кілька місяців, собор духовенства Київської митрополії у Торчині остаточно вирішує встановити повне сопричастя з Римською Апостольською Столицею[див.5.с.97-98] і підписали спільний меморандум, котрий послужив в якості робочого документу на соборі у Берестечку 1595 року, де і було ухвалено приєднання митрополії до Католицької Церкви. Цікавим фактом є те що сам митрополит Михайло Рогоза в період з 1590 по 1594 роки займав вичікувальну позицію і навіть пригальмовував унійний процес.[див.6.с.250]

Остаточним і безповоротнім рішенням Київської Церкви стала дата 11 червня 1595  року, де ієрархія розробивши 33 артикули , про умови поєднання з Римом, остаточно вирішила відправити до папи своїх делегатів котрі від імені всього єпископату принесли визнання католицької віри і просили б батьківського благословення. Безумовно справа унії гаряче дебатувалася на протязі останніх років, а особливо на соборі у Бересті 1595 року, адже це був остаточним рішенням ієрархів. По завершенні дебатів усі сім владик, а також єпископ–номінант архімандрит Йона Гоголь, підписалися в листі до папи і визнали свій намір ввійти в лоно Католицької Церкви, не чекаючи згоди чи дозволу східних патріархів, які не те що не хочуть, а радше не можуть приступити до єдності через гніт турків османів. Собор делегував єпископів Іпатія Потія та Кирила Терлецького до папи Климента VIII, в якості своїх представників. Собор висунув 33 умови, з гідно з якими вони згідні приступити до єдності. Ці артикули умовно поділяються на три частини: про віру, про обряди, про соціальний статус[див.2.с.112].

Стосовно віри та обрядів нам відомо, що не прямим способом було визнано усі католицькі догмати, залишено право використовувати свої традиції та обряди богопочитання. Артикули, які стосувалися статусу, тобто членства єпископів у сеймі, мали на меті використовуватися в обороні Церкви від зазіхань магнатів та латинян, та для розвитку митрополії. Адже у польському стратифікованому суспільстві тих часів з характерними для нього шляхетськими привілеями, перехрещенням церковних і державних інтересів, з великою кількістю титулів та гербів, як станових ознак було нормальним в такий спосіб підкреслити свій соціальний статус. Отже крок спрямований на здобуття рівносильних прав з латинськими архієреями мав би виявити рівність церков-сестер.

Розуміючи неможливість унії всього східного християнства руські владики у 13 артикулі зазначали: «Якщо б з часом, з Божої волі і решта братії нашого народу чи релігії прилучилися до цієї ж святої єдності, то щоб вони нам не чинили закидів за те, що ми їх випередили у цій єдності. Бо ми мусіли це вчинити з певних і слушних причин задля згоди в християнській Речі Посполитій, і щоб уникнути подальшого неладу і незгод.».[2.с115]

Це також прекрасно відображує, що єпископи добре розуміли, що вони йдуть на розрив з усім тодішнім східним християнством, з якого вони черпали свою духовну та еклезіологічну традицію. Владики також прекрасно розуміли той факт, що їм закидатимуть «зраду» традиції, відступництво чи інші звинувачення. Тому вони намагалися чітко та зрозуміло задокументувати те, що відступати від грецької традиції та руського народу вони не збираються.

Тим не менш вже при досягненні конкретного консенсусу, щодо умов унії, відбувається розкол у єпископаті церкви. Єпископи ініціатори Гедеон Балабан та Михайло Копистецький відступили від про католицької акції всього єпископату і відмовилися від неї, разом з цим відразу розпочали протест проти унії. Причинами відступництва від унії єпископів Львівського Балабана та Холмського Михайла Копистецького, був тиск і вплив князя Костянтина Острозького, котрий хотів виступати як глава і меценат унії. Князь в якійсь мірі почував себе приниженим, адже за зразком протестантів чи російського православ’я світський владика хотів бачити себе главою місцевої церкви. Єпископи радше зачепили гординю Острозького, адже він хотів керувати ними наче своїми ставлениками.  Тому зі свого боку,ієрархія церкви, на чолі з митрополитом, не погодилася на втручання світської особи в суто церковні справи. Всі вони, окрім двох - єпископа Гедеона Балабана (котрий не мав свячень), та Михайла Копистецького (котрий був одруженим) були прихильниками унії. Можемо припустити, що згадані єпископи - відступники не пішли на унію не з благочестивих християнських мотивів, а радше з якихось особистих міркувань. Тому і виявилися такими піддатливими до тиску князя Острозького. Власне ображені амбіції старого князя перетворили його на ярого противника церковного поєднання з Римом. Острозький став противником унії ще в часі її зародження, і вже  з самих початків намагався її знищити будь – якими методами.

Отож восени 1595 року, перед від’їздом єпископів делегатів до Риму кир Іпатія Потія та кир Кирила Терлецького, князь Острозький відмовив у наданні фінансової допомоги владикам на подорож до Риму, думаючи що цим самим пригальмує запал владик у своєму пориванні об’єднання з Римом. І відразу почав формувати анти–унійну опозицію з двох єпископів, які відпали, ставропігійських братчиків та протестантів, пізніше до опозиції примкнув авторитетний архімандрит Києво-Печерської лаври Никифор (Тур). Але тим не менш владикам вдалося отримати фінансову допомогу від прихильного до унії короля Зигмунта ІІІ Ваза і негайно вирушити в Рим на аудієнцію з папою Климентом VIII .

15 листопада 1595 року владики Іпатій та Кирило прибули в Рим, де зустрілися з ватиканськими достойниками, які того ж дня супроводили їх до Климента VIII. Після короткої розмови руських гостей розміщено в папських апартаментах. Соборну аудієнцію та привселюдне визнання католицької віри папа призначив на 23 грудня 1595 року, і назвав цей день, днем торжества унії. 23 грудня 1595 року єпископи склали торжественне ісповідання католицької віри, у Константиновій залі Ватикану, Іпатій Потій визнав його латиною, а Кирило Терлецький – руською мовою. Визнання Символу Віри обидва зачитали з додатком  Filioque , прийняли католицькі догмати . Того ж дня папа видав конституцію Magnus Dominus , у якій викладалося римську точку зору на унію. Після визнання віри і прочитання рішень собору у Бересті, отцем Євстахієм Волловичем, зі сторони папи кардиналом Сільвієм Антоніяні було зачитано звернення у якому говорилося:

« За ласкою Божою, ви вертаєтеся до скали, на якій Христос збудував Церкву Свою…». Відразу після прочитання звернення Антоніяні, владика Іпатій прочитав латиною формулу і присягу, від руських єпископів, закінчив церемонію підписом під урочистою присягою.[див.8.с296-297]

Після церемонії владики перебували в Римі не повних чотири місяці. В Римі вони пережили величезне внутрішнє піднесення, адже вони побачили розквіт оновленого посттридентського християнства. На власні очі побачили: діяльність єпископа Карла Боромео – котрий був прикладом єпископського служіння, як будівничого і господаря своєї єпархії, так і доброго пастиря за доручених йому вірних; Філліпо Нері, так званого «римського апостола», який вводив нові підходи до розуміння віри яка насправді є спільною для Заходу і Сходу; оновлене монашество, котре вело свою діяльність в харитативній та освітній сфері; побачили відроджену місійну діяльність, котра спонукала глибоко духовних та талановитих християн вторувати своє життя на євангельських засадах та чеснотах. За Божим провидінням, були дійсно вражені і скрушені тим, що вони побачили, адже це ще раз підштовхнуло їх у розумінні оновлення церкви, і ще сильніше утвердило їх у їхньому намірі завершити справу до кінця, вже у себе на батьківщині.

У часі від’їзду і прощання з Римом папа Климент VIII гарантував Київській церкві, дотримання усіх умов, які зазначені у документі порозуміння, а також відіслав 16 листів до короля та впливових державних діячів Речі Посполитої, закликаючи їх підтримати унію. Не можемо забути що починаючи з часу підписання Берестейського порозуміння з Римом 1595 року, римські понтифіки завжди захищали права нашої церкви, і постійно наголошували польському сейму про необхідність надання руським єпископам права рівні з латинськими владиками, а також дати їм право голосу у державному сеймі.[див.8.303] Вимога пап щодо надання місць у сеймі протягом двох століть ігнорувалася польським сеймом. І щойно перед останнім поділом Речі Посполитої в 1793 році. Греко – католицькому митрополитові дозволили засідати в сенаті, ним був Феодосій Ростоцький.[див.7.247.]

Після підписання і проголошення унії в Римі, чекав ще один остаточний етап, проголошення унії на території Речі Посполитої. І на протязі половини 1596 року межа між прихильниками та противниками Берестейського поєднання була вже дуже чіткою. Події 6 – 10 жовтня 1596 року показують нам остаточний перерозподіл сил серед двох таборів. В цьому часі митрополит скликав собор у Бересті, для ратифікації унії та переходу разом з духовенством в лоно Католицької Церкви. Собор відбувався при кафедральній церкві у Бересті. На соборі були присутні митрополит Михайло Рогоза та усі єпископи окрім Балабана та Копистецького; три архімандрити Брацлавськго, Лавришівського та Мінського монастирів. На соборі були також високопоставлені державні особи сред них найвпливовішими були: Микола Христофор Радзивіл, Лев Сапіга, Димитрій Халецький вони представляли також особу короля Зигмунта ІІІ. Представниками папи були: Ян Дмитрій Соліковський Львівський латинський архієпископ, єпископ Луцький Бернард Мацєйовський, єпископ Холмський Станіслав Гомолінський. У нарадах в якості доповідачів брали участь єзуїти Петро Скарга та Юстин Раб, був присутній також один грек Петро Аркудій.[див.9.304-305]

Противники унії під проводом князя Острозького також скликали «собор» до Берестя , для того аби виступити проти унії. Збір противників унії відбувався у будинку одного відомого антитринітарія Райського. В проти унійному «соборі» брали участь окрім Костянтина Острозького, ще двадцять двоє дрібніших руських магнатів, велика кількість православного духовенства та протестантів, представники братств з шістнадцяти міст(окрім Львівського братства, котре на той час мало протистояння з поляками). Вище руське духовенство представляли єпископи Гедеон Балабан та Михайло Копистецький, дев’ять архімандритів серед яких найвизначнішим був Києво-Печерський Никифор Тур. На підтримку Острозькому від Царгородського патріархату 17 серпня 1595 року прибули представники з Молдовії, котрі розробили синодального листа у якому засудили єпископів, і закликали вірних та духовенство ревно стояти при Царгородських патріархах. Номінальним очільником собору був грек Никифор, котрий ще у 1592 році був призначений Єремією ІІ у якості патріаршого протосинкела та екзарха, хоча не мав ніяких свячень. Оскільки Константинопілький патріарший престол був вакантним, тому Олександрійського патріарха Мелетія Пігаса як другого по честі представляв грек Кирило Лукаріс котрий стійко підтримував противників унії з Римом. Не зважаючи на високопосадових осіб най важливішим і найвпливовішим противником унії був князь Костянтин Острозький, котрий своєю могутністю і впливом тиснув на короля і сейм. «Собор» також ухвалив текст «осудження» Берестейської унії, а також анафеми ієрархів, підготовлене протосинкелом Никифором[див.9.с.305-306].

Однак ми можем сміливо поставити під сумнів канонічність рішень антиунійного «собору», хоча би в тому, що Никифор, який був очільником собору, не мав навіть священичого сану. Більше того, чинність його екзаршого мандату викликала сумніви, а найголовнішим є те, що ієрархів Київської митрополії, котрі соборно винесли рішення про перехід під владу Римського Папи, з погляду канонічного права не було за що судити.[див.5.с.130]

Однією з найбільших проблем обох соборів, було те, що обидві сторони не шукали спільного консенсусу, а намагалися переконати одне одного у своїй правоті, і перетягнути одне і одного у свій табір, вони не шукали компромісів і не зродили нових аргументів.

Собор проунійного духовенства видав декрет, датований 8 жовтня 1596 року, яким потвердив свою єдність з Апостольською Столицею. В документі стисло виклали зміст історії розвитку єпископської ідеї переходу під юрисдикцію Риму. Автори заявляють, що наступник апостола Петра є в Церкві Христовій найвищим авторитетом і що схизма з Римом є головною причиною усіх нещасть які спіткнули Східну Церкву. Натомість анти унійний «собор» викляв ієрархів і всіх хто пішли на унію.

Безумовно, руський єпископат перейшовши під духовну зверхність папи, вчинив перелом у ході історії Київської церкви, що викликало глибокий резонанс у релігійному, культурному та політичному житті Східної Європи. Наслідки Берестейської унії і сьогодні відбиваються на міжконфесійних відносинах.

Мусимо визнати що добрі наміри єпископів, об’єднати християн двох обрядів бодай у Польсько-литовській державі, у майбутньому призвела до ще глибшого розколу між церквами Заходу і Сходу; Призвели до розколу у середині самої Київської Церкви, адже у 1620 році патріархом Єрусалиму Теофаном була відновлена православна ієрархія, на чолі з митрополитом Йовом Борецьким.[див.2.с.139] Ця віднова православної ієрархії призвела до загострення міжконфесійної конфронтації і до першої мученицької крові зі сторони греко-католиків серед яких були такі постаті, як: о. Антоній Грекович, архієпископ Йосафат Кунцевич, о. Іван Юзефович та війт Федір Ходика.[див.7.с.28-31]

Відбувалися переговори про перемиря з обох сторін в часі митрополитів Йосифа Веніаміна Рутського та Петра Могили, за принципом, «щоб Русь не нищила Русі»;[див.2.с.144] Переговори про створення спільного патріархату, які велися майже до часів Хмельниччини. В ті не спокійні часи Українська Католицька Церква знову проливала свою кров за святе з’єднання і з точки зору людської логіки повинна би була зникнути з лиця землі, але у людському безсиллі виявляється Божа Сила унійна Церква відроджується з новою силою.

Після відновлення єдності наступником апостола Петра, Київська Церква опинилася між двома фронтами котрі тиснули на неї. З одного боку польський католицизм, який передбачав повну латинізацію та полонізацію русинів. Полякам не була вигідна національно свідома католицька церква. З іншого православна братія самостійників, котра згодом трансформувалась в москвофілів. Котрі плекали ідеї Русько–слов’янського світу на чолі з царем батюшкою, та політично–церковний утопічний міф «Москва–третій Рим». І через це їм не була вигідна греко-католицька церква, котра стояла на засадах християнської єдності та національної самосвідомості.

Преглянувши уважно, усі ці історичні події і факти нам відразу, стає зрозумілим, що у постанні і формуванні УГКЦ, повністю відсутні, «польсько-єзуїтські інтриги», чи «релігійна експансія Риму», складові на яких зазвичай будуються логічні висновки противників унії. На томість бачимо повністю протилежну сторону, бо виходячи зі змісту документів бачимо чіткий особистісно-ініціативний  характер, зі сторони ієрархії у справі поєднання Київської церкви з Римом. А за свідченнями владики Бориса Ґудзяка, котрий наголосив на тому, що «унія православних навряд чи хвилювала більшість польської світської та церковної еліти».[див.5.с.105]    

Заслуги Української Греко-Католицької Церкви, перед Вселенською Церквою та українським народом є величезними. Наша церква подарувала сотні мучеників та ісповідників. Саме завдяки греко-католицькій церкві в Україні зроджувалися світлі уми і приклади святого життя. Греко-католицька церква постійно провадячи духовною опікою українські родини, створювали народні та недільні школи, котрі подекуди мали солідні бази підготовки засновані на західноєвропейських принципах виховання. Завдяки Українській Католицькій Церкві Галичина збереглася від полонізації. І на кінець саме Українська Греко-Католицька Церква зберегла добре ім’я Української Церкви.

Список використаних джерел

1.Блажейовський Д. Берестейська ре-унія та українська історична доля і недоля. Львів «Каменяр» 1995 рік 2.Історія Церкви в Україні єпископ Софрон Мудрий Жовква «Місіонер» 2011 рік 3.Історія Церкви в Україні о. др. Юрій Федорів Львів «Свічадо» 2010 рік 4. Рим і патріархати сходу о. Вільгельм де Фріс видавництво Українського Католицького Університету, видавництво «Свічадо» Львів 2015 рік 5. «Церковний Переяслав на тлі унійних колізій і політико-ідеологічних стратегій ранньомодерної України-Руси» Микола Шкрібняк Чернівці «Наші Книги» 2015. 6. Українська Церква між Сходом і Заходом Григорій Лужницький Львів «Свічадо» 2008 рік 7.Архів Української Церкви Серія 1. Випуск 1. Історія Унії на Київщині 1596-1839 рр. Львів «Свічадо» 2011 рік 8. Акты Западной Росии XIV-XVII век Санкт-Петербург 1846-1853 гг. 9. Криза і Реформа Київська митрополія, Царгородський патріархат і ґенеза Берестейської унії Борис Гудзяк Львів 2000 рік

(у списку використаної літератури, є примірники на які не вказані зноски, ці примірники послужили для формування загальної думки в статті)

 

This article analyzes historical overview of conditions, events and people who helped or hindered the conclusion of Brest's union. Also there was showing of reforms which was made by hierarchs of the Church for the withdrawal of the crisis. There was also briefly showning of necessity and the consequences of the cooperation of the Kyiv Metropolis with Vatican

 

 

 
float
© 2008 - 2016. Тернопільська Вища Духовна Семінарія. Всі права застережено.
Використання матеріалів сайту дозволено при умові обов'язкового вказання активного гіперпосилання на джерело.
Прес-служба ТВДС не завжди поділяє думку авторів публікацій.

Developed in conjunction with Ext-Joom.com

Please publish modules in offcanvas position.