НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТь

ПЕРЕСЛІДУВАННЯ УГКЦ В ПЕРІОД З 1939 ПО 1946 РОКИ У ОСОБІ ОТЦЯ АВКСЕНТІЯ БОЙЧУКА

PLG_VOTE_USER_RATING

PLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVE
 

Шувалов Віталій

Тенопільська Вища Духовна Семінарія ім. пат. Й. Сліпого, 4 курс

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Після відвоювання Львова «червоними мундирами» у липні 27 числа 1944 року була відновлена Радянська адміністрація, котра встановилася в Галичині в 1939 році. Галичани добре пам’ятали надзвичайну «лояльність» більшовицької влади, а особливо у стосунку до їхньої релігійності. Почали пригадуватися вже попередні переслідування галицької інтелігенції, а також греко – католицького духовенства, котре здійснювали радянські спецслужби НКВС1. В той, не такий вже далекий, період «становлення» Радянської Галичини, були репресовані видатні українські діячі, а також представники провідного духовенства, такі як: о. Йосиф – Іван Цепіль (ЧСВВ), о. Теодор Чубатий (парох м. Чорткова), А. Крушельницькій, К. Левицький та багато інших; всього було репресовано близько 220 тис. чоловік. Адже з самого початку галицькі українці прийняли радянську владу, як визволителів і в особі делегації, яку очолював Кость Левицький готові були гарантувати лояльність Радянському Союзу і звісно ж не очікували на такі масові репресії зі сторони «братнього» народу2. Тому і не дивно що українці зустрічали війська Вермахта як визволителів, а ОУН(УПА) широко співпрацювали на початку з нацистськими військами. Серед затриманих мав бути також один із найвпливовіших священиків Галичини о. д-р. прелат Авксентій Бойчук, котрий був ректором Станіславської духовної семінарії, відомий своєю проповідницькою та видавничою діяльністю, бо з 1930 по 1936 роки був редактором журналу «Добрий пастир». Отець відзначався особливим становленням української ментальності, котра мала бути побудована на моральних християнсько – католицьких засадах. А також вже з 1929 року , ставши крилошанином і близьким співробітником єпископа Григорія Хомишина, стає одним з рушіїв впливового руху на Галичині, званим «Католицька акція».3 Тому і не дивно що така впливова особа як о. Авксентій потрапляє під пильний погляд радянських чекістів, які вже з самого початку свого уряду встановлюють стеження за всією українською інтелігенцією і духовенством. І невдовзі видаються вказівки для органів НКВС УРСР і БРСР про оперативну роботу над духовенством УГКЦ, де вказуються про вивчення особових справ ієрархів Церкви, а також священників: Костельника Гавриїла, Лиценяка Василія, Бойчука Авксентія, та інших4.

Одним з найбільш активних борців незалежності і існування УГКЦ і українського народу є на загал «невідомий» о. Авксентій Бойчук. Власне про його життя немає багато публікацій чи великої кількості даних, тому вважаю за потрібне звернути увагу на постать цього незламного «Воїна Христового», який відповідав усім ідеалам священика його духовного батька в священстві Кир Григорія Хомишина. Тому за основним джерелом, з якого дізнаємося про життя і діяльність о. Авксентія, є дослідженні мною архіви СБУ Івано- Франківської області в період з 1939 по 1945 рр. З протоколу допиту датованого 3 травням 1945 року, проведеного начальником 4-го відділу УНКДБ Свистуном, згідно зі статтями 141, 156 правового кодексу УРСР. Звинувачується в підозрі співпраці з представниками Німецької окупаційної влади, а також є прямим прихильником політики

Ватикану в просуненні унії на Схід5. З актів протоколів, яких було декілька по справі о. Авксентія Бойчука, ми дізнаємося про його автобіографічні дані.

Бойчук Авксентій Григорович народився 1888 році у селі Іване - Пастуше Мельницького району (сучасна Борщівщина), Тернопільської області, в селі багатих українських селян. З 1893 року розпочинає навчання у народній школі, яку закінчує в 1899 році. Того ж року вступає на навчання до Чернівецької гімназії, але закінчує Львівську гімназію у 1910 році. 1909 році вступає в Станіславську Духовну семінарію, яку закінчує в 1913 році, і в цьому ж році єпископ Хомишин уділяє йому ієрейські свячення. Відразу ж після свячень працює префектом семінарії до 1920 року. В період з 1916 по 1920 рр. навчається у Віденському університеті, закінчує його у 1920 році зі ступенем доктора Пасторального Богослов’я. І з того ж року єпископом Григорієм Хомишиним призначений віце-ректором Станіславіської Духовної семінарії, а з 1923 року - ректором. У 1929 році, вже ректор духовної семінарії, стає крилошанином і виконує обов’язки генерального вікарія, де відповідає за переміщення духовенства по парафіях. У 1929 , 1930, 1933 та 1937-1938 рр. о. доктор супроводжує Кир Григорія Хомишина та Кир Івана Лятишевського до Риму на аудієнції з папою Пієм ХІ, котрі були спричинені різними єпархіяльними справами і радше були принесеннями звіту папі про стан Церкви в Галичині в той неспокійний час. З протоколу також дізнаємося, що після однієї з аудієнцій 1929 року папа Пій ХІ іменує о. Авксентія на єпископа – помічника Станіславівської дієцезії, але посилаючись на погане здоров’я о. Бойчук відмовляється від єпископської хіротонії, і тому замість нього було вирішено номінувати о. Івана Лятишевського6.

З 1930-го по 1936 рр. будучи ректором семінарії та членом єпископської курії о. доктор Авксентій бере на себе ще один додатковий обов’язок - він стає редактором журналу «Добрий Пастир», який видавався тиражом від 500 до 1000 примірників і розповсюджувався між семінаристами, духовенством та інтелігенцією Галичини. Часопис був богословсько –релігійного та суспільного характеру, в ньому публікувалися статті також відомих закордонних богословів. Пізніше більшовики інкримінують цю діяльність, як антирадянську буржуазну пропаганду Ватикану. Згідно з попередньо поданим нами актом розслідування 1940- го року о. Авксентія, в планах було затримати і вивезти у Сибір за свідомо неправдиве надання інформації органам держбезпеки УРСР про число семінаристів перших, других, та третіх курсів, котрих мали призвати до лав Червоної Армії. Тому йому інкримінують ще одну статтю 54/1 «А» кримінального кодексу УРСР7.

Досліджуючи акти затримання о. Авксентія, стає очевидним той факт, що присутність на допиті в НКВС, означало фактичне затримання о. Бойчука радянськими спецслужбами, тому він при допомозі єпископа Григорія Хомишина не легально перетинає радянський кордон, і проживає на території с. Жегестів (Польща) у монастирі сестер служебниць, де виконує обов’язки духівника і сповідника, інколи допомагає парохам сусідніх сіл у пасторальній діяльності.8А вже через рік він повертається назад у Станіславів, адже у місті встановлений бандерівський уряд «Вільної України» під проводом Стецька. Відразу ж приступає до відновлення роботи духовної семінарії. Період Великої Вітчизняної війни був надзвичайно важким і багатим на події для українського Католицького духовенства. З актів допитів Кир Григорія Хомишина та Кир Івана Лятишевського ми дізнаємося про певні події в історії Станіславського духовенства, що й послужило причиною ліквідації УГКЦ в період Львівського «собору» 1946 р. Отож ,з початком Другої

Світової війни на території Радянського Союзу о. Бойчук повертається до Станіслава і вітає від імені духовенства Станіславської єпархії гітлерівського міністра Франка. Що й не дивно, адже українське духовенство, інтелігенція і зокрема усі галичани сприйняли новий уряд, як уряд визволителів від «Червоного» Радянського гніту в часі адміністрації якого з 1939 по 1941 рр. було репресовано понад 220 тис. чоловік 9.

А в липні 1943 року о. Бойчук співслужив разом з владикою Іваном Лятишевським Божественну Літургію перед новоствореними частинами СС «Галичина». Що також послужило для інкримінування їм статті 54/1- «А» кримінального кодексу УРСР10. Хоча в часі Богослужіння проповідь ніяк не зачіпала політичної тематики, а лише говорилося про заохочення людей до молитви, про покаяння, взаємо підтримку і виконання обов’язків людиною перед Богом, тому можемо зробити висновок, що проповідь і служіння Божественної літургії було радше виконання пастирського обов’язку щодо вірних католиків, котрі просили про молитву і благословення.

Ще однією з подій, яку інкримінувала Радянська влада о. Бойчуку, було відвідини в 1942 році Гестапо, і добрі стосунки з Астманом. Хоч добре відомо про те, що ці стосунки були радше діловими, адже о. Бойчук, згідно з порученням владики Григорія Хомишина, ходив з клопотанням про визволення з-під варти арештованого священика Вітвіцького, котрий був активним українським націоналістом. Цього йому не вдалося зробити, адже о. Вітвіцького було розстріляно у Львові невідомими людьми. Але в 1943 році він відвідує знову Астмана з подібним проханням стосовно о. Юркевича, що йому і вдалося зробити11. Також протягом 1943 -1944 рр. о. Авксентій займається активною душпастирською діяльністю, котра триває аж до моменту його ув’язнення 26 квітня 1945 року. В період після ув’язнення єпископів УГКЦ 10 -11 квітня 1945 року, займається формуванням мережі активного духовенства, котре почало протистояти позиціям ініціативної групи на чолі з о. Гавриїлом Костельником12. Основною справою, котра фігурувала по звинуваченні Українських католицьких ієрархів була справа під №68069 – ФП «По-звинуваченні Сліпого Йосифа Івановича, Чарнецького Миколи Олексійовича та інших за статтями 54/1 «А» та 54 / 11 карного кодексу УРСР».

Очевидним є також факт, що справа ліквідації УГКЦ буда задумана і спланована в найвищих кабінетах СРСР. Про це свідчить, зокрема, затверджені резолюції народного комісара держбезпеки УРСР С. Р. Савченка на постановах про арешти митрополита Сліпого та інших ієрархів, датованими 11 квітня 1945 року13. Також у Києві при наркоматі держбезпеки УРСР була сформована оперативна група, що мала координувати дії співпрацівників НКВС в Західній Україні стосовно греко- католицького духовенства. Цю групу очолив полковник НКВС С. Т. Карін, котрий власне відзначався успішністю операцій стосовно ліквідацій Української Автокефальної та Римсько – Католицької Церков на території Радянського союзу, а також послаблення впливу і підчинення держапарату Російської Православної церкви14. Після ув’язнення єпископату держслужби не могли надати конкретних звинувачень ієрархам і лише 20 квітня 1945 року були надані перші звинувачення в адресу єпископів. Про це свідчить власноручний підпис Йосифа Сліпого під ордером на арешт №2520, наданий йому вищезгаданою датою.

Основною Причиною ліквідації УГКЦ в Радянському Союзі було унеможливлення підпорядкування її держорганам СРСР, а також її широка пасторальна та харитативна діяльність на теренах Галичини, через що вона користувалася високим рівнем авторитету,

що і унеможливлювало співіснування з радянською тоталітарною системою, котра намагалася запровадити політику атеїзму, бо комуністична влада в своїй ідеї намагалася вкоренити в свідомість людей догми, відмінні від біблійних істин. Тому Церква, а тим паче Католицька, розглядалася як конкурент у боротьбі за оволодіння свідомістю, як окремої конкретно взятої особи, так і суспільства загалом. Адже більшовицька ідеологія вимагає від громадянина не лише лояльності до держуправління, а майже фанатичної віри в правильність її політичного курсу і непомильність комуністичних лідерів та ідеологів. Актуальними є тут слова професора Мирослава Поповича, котрий висловлюється про ідеологічну систему радянської пропаганди наступними словами: «Пануючи від дитячого садочка до академії наук ідеологія мала характер політичної релігії (…), це означає, що ніхто і ніколи не міг повністю усвідомлювати наскільки глибоко проникають в його світогляд некритично сприйняті загальновизнані догмати. (…) і за догми і пересідки комуністичної «духовної сивухи» чіпляється її свідомі захисники так само вперто, як і рядові жертви режиму»15. У таємничих інструкціях народного комісаріату внутрішніх справ, датованими ще 1939 роком, говориться про необхідність бути обережним з радикальними діями і не налаштовувати проти себе місцеве населення, котре у високій опінії ставиться до УГКЦ. Тому згідно з витягом директиви НКВС, СРСР №20177, щодо діяльності оперативних груп на території Західної України, були надіслані інструкції котрі говорили про першочерговий арешт поміщиків, дворян, військових… проте наголошувалося на тому, щоби арешти католицького духовенства поки що не здійснювалися16. Створення Центральної Ініціативної Групи по воз’єднанню Греко- Католицької церкви з Російською Православною, апогеєм діяльності котрої є «славнозвісний» Львівський «Собор» 1946 року. Тому зараз нам стає очевидний хитрість продуманого диявольського плану Московської комуністичної диктатури, котра по-суті обезголовивши Церкву дезорієнтує та деморалізує духовенство, котре вже не може чинити ефективного опору новому режиму. Пригадується Євангельська цитата, котра є найбільш актуальною до тих історичних подій: « Тоді Ісус сказав їм: «Усі ви зневіритесь Мені цієї ночі. Написано бо: Ударять Пастиря, і розбіжаться вівці стада».( Мт. 26,31). Тому лише нечисельне духовенство на чолі з такими авторитетними священиками як: архімандрит Климентій Шептицький, о. д-р. Авксентій Бойчук, о. Йосиф Федорик (ЧСВВ), о. Василь Величковський (ЧНІ) чинили опір ініціативній групі і виступали з протестами. Також відправили спільну заяву на ім’я уповноваженого у справах РПЦ при РНК УРСР Павла Ходченка, заявляючи про переслідування Греко –Католицької Церкви зі сторони НКВС, котра підтримує ІГ, тероризуючи духовенство17. Відповідь надійшла у формі арештів духовенства. Зокрема о. Авксентія Бойчука було арештовано 26 квітня 1945 року. Це фактично «розв’язало руки» для широкомасштабної дії ІГ, котра вже не зустрічала відповідного опору.

Російський церковний історик Михайло Одінцов, подає явно політичні мотиви ліквідації УГКЦ в Галичині, котрі були спрямовані проти ідеологічного противника комунізму - Ватикану. Публікуючи розсекречені доповіді відповідального у справах РПЦ при РНК СРСР , Г. Карпова на ім’я Йосифа Сталіна, датованими березнем 1945 року18. Ще один російський Православний історик о. Ростислав Ярема подає нам, що спецслужби СРСР ще в 1944 році почали «обробляти» авторитетне духовенство УГКЦ, під справою «Ходячие»19. Тим не менше історичним фактом є те, що ініціатива «поєднання» з російським православ’ям вийшла саме з греко- католицького боку, у особі о. Гавриїла Костельника, ще у грудні 1944 року, а вже 2 березня 1945 року рада у справах РПЦ при РНК СРСР отримує

наказ від влади про підготовку боротьби з католицизмом і Ватиканом. І вже через 12 днів Георгій Карпов під грифом «Цілком Таємно» підготував матеріали на ім’я Й. Сталіна, а також відправив копії матеріалів Л. Берії (Генеральний комісар держбезпеки СРСР), та В. Молотову (Народному комісару закордонних справ СРСР)20. З цього моменту можна правосильно вважати створення так званої Ініціативної Групи, котра вже 28 травня 1945 року починає свою повномасштабну діяльність, звертаючись до РНК УРСР з проханням «Вивести нашу церкву з анархії в стан консолідації для перетворення її в православну церкву», заявляючи про свою цілковиту відданість радянській владі та Йосифу Сталіну. На що вони отримали лист з затвердженням від уповноваженого в справах РПЦ при РНК УРСР Ходаченка Павла21.

В час, коли відбувалися «гарячі змагання» за поєднання греко-католицького духовенства з РПЦ і широкомасштабної дії ІГ, відбувається слідство і збір матеріалів по справі о. Авксентія Бойчука і вже 11 жовтня 1945 року було потверджено звинувачувальний акт заступником наркома держбезпеки УРСР генерал-майором Есипенком. Згідно з звинуваченням справи під №1484470, що відповідала кримінальній відповідальності, згідно з статтями №54-1-«а»,54-11 КК УРСР. Справа була відправлена на розгляд Особової Ради при НКВС СРСР з пропозицією ув’язнення о. Авксентія Бойчука терміном на 8 років22.

В часі перебування в таборах ГУЛАГу патріарх Йосиф Сліпий згадував про о. Авксентія, як про витривалого у вірі захисника Церкви Христової, хоч він і був з противної йому партії духовенства УГКЦ, званою «хомишинці», натякаючи на те, що, як владика Хомишин, так і о. Бойчук завжди підкреслювали свою єпархіальну окремішність23.

Патріарх Йосиф згадує у своїх «Споминах» про спільне перебування в одній камері з о. Авксентієм, говорив про своєрідну наївність поглядів отця, котрий також, як і його наставник, завжди наголошували про свою єпархіальну окремішність. Саме він розповів Йосифу Сліпому про ув’язнення владик Лятишевського і Хомишина. Також зі слів патріарха Йосифа ми бачимо єднання духовенства, котре є спів солідарне одне з одним в ув’язненні. Бачимо, що колишні суперники примиряються і взаємо допомагають одне одному24.

За межами слідчих ізоляторів та концентраційних таборів, відбувається повномасштабна робота «по возз’єднанню» з РПЦ, ініціативна група на чолі з о. д-р. Гавриїлом Костельником, їздить деканатами усіх єпархій де агітує до вступлення до спілки ІГ, він також розсилав підготовлені матеріали для ознайомлення, що мали на меті заохотити священиків ставати членами Ініціативної Групи, натякаючи їм також і в розмовах приватного характеру, що будуть репресовані. А деякі з них котрі до не давна ще виступали проти групи: Мельника, Костельника, Пельвецького, і боронили УГКЦ, з усім своїм завзяттям, зламані тортурами все ж, підписувалися за православ’я, але наголошували що це роблять під примусом і є вірними синами Католицької Церкви. Про що також зазначає і сам Костельник у донесенню патріарху Алексію, говорячи: «Коли б не тиск, з боку держави, то напевне за нинішніх умов не знайшлося навіть і 50 таких священиків, які б хотіли «зруйнувати» греко-католицьку Церкву, щоб перетворити її на православну…»25. Тому і не викликає подиву той факт, що перехід на православ’я підтримала така велика кількість духовенства, 216 священиків які репрезентували близько ще тисячі духовних, на «соборі» у березні 1946 року26. Для надання вигляду канонічності собору, було висвячено у Києво-Печерській Лаврі

священиків-целібатів оо. Антонія Пельвецького та Мельника Михаїла, що вже було своєрідним фарсом, адже перед висвячення вони прийняли православну віру, що автоматично виключає їх з лона Католицької Церкви27.

Отож сам «собор» у Львові відбувся 8, 9 та 10 березня 1946 року. На ньому було представлено 232 делегати, з яких 216 священиків та 16 мирян. «Собор» одноголосно проголосував за єднання з РПЦ, засудивши унію та Ватикан.

Зі слів учасника собору о. Ярослава Рокицького, голосування собору проходило зовсім на «сталінський лад». Не було голосів «проти», чи «здержуюся». Усі учасники «собору», були попереджені о. Гавриїлом про недопустимість будь-якої дискусії28.

Сам Львівський псевдо-собор, був чистою фікцією котра була зорганізована за класичним «сталінським» сценарієм, про що ми можемо дізнатися прочитавши книгу видану після «собору», котра носить назву «Діяння Собору». Ось тільки декілька місць в котрих ми вже з перспективи майбутнього відчитуємо весь пафос постанови радянських спецслужб.

«В нашій церковна унія була придумана і проведена поляками, як найуспішніший і найбільшого стилю засіб «znisczenie Rusi»… Отже вже тоді Росія врятувала наш народ від ганебної загибелі. Зрештою, хто буде пам’ятати про дітей, як не мати ?»29.

«Признаємося щиро, що ми під кінець німецької окупації вже мали тільки один страх, а не мали ніякої надії. Та ми помилялися в оцінці радянської дійсності та історичної місії СРСР»30.

«Генералісимус Сталін, ввійде в вічну історію, як збирач українських земель. Тому від нас, західних українців, нехай буде йому щира, сердечна, подяка, бо нашого морального довгу супроти Радянської влади ми ніяк не зможемо сплатити»31.

Цих цитат чи зібраних статей, можна перелічувати дуже довго, але вже тільки з самого початку самого твору, бачимо почерк радянських спецслужб, котрі з самого початку приходу в Галичину посали реалізацію свого диявольського плану по знищенні Церкви. Але на щастя Церква Христова - це інституція Божа, заснована Ісусом Христом і існуватиме, аж до Його другого приходу: « Тож і я тобі заявляю, що ти-Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву, й що пекельні ворота її не подолають.»(Мт.16.18).

А постать о. Авксентія і до сьогодні є мало дослідженою в історії нашої Церкви. Знаємо лише що в цей час він перебував в ув’язненні і очікував свого вироку, хоча досліджуючи акти допитів дізнаємося, що міг поставити свій підпис під деякими пунктами, які були висунені йому в часі судового процесу, і котрий тривав на протязі майже півтори року для того, аби зламати його дух, але Бог ніколи не опускає вірних своїх слуг. І вирок винесений у лютому 1947 року, був остаточним. Авксентій Бойчук отримав 8 років таборів ГУЛАГу32. Після закінчення терміну заслання о. Авксентій повертається у рідне село Іване - Пастуше, де в 1958році також просить Радянську владу про зняття з нього судимості та реабілітації,

надіючись на лібералізацію радянського суспільства в часі Хрущовської «відлиги», на що отримав відмову. Отець дожив до 1971 року, і помер в опінії святості, продовжуючи невтомну підпільну діяльність і не зрікаючись своєї Церкви.

3 червня 1991 року митрополит Йосиф Сліпий, Микола Чарнецький , Никита Будка і прелат Петро Вегрун були реабілітовані на підставі ст.1 закону УРСР від 17 квітня 1991 року. «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», однак невдовзі по тому, 11 липня 1991 року прокуратура УРСР дійшла висновку, що названі вище священнослужителі не підлягають реабілітації. Остаточну ухвалу у справі Йосифа Сліпого 19 вересня 1991 роком винесла судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду УРСР, яка визнала висновки прокуратури УРСР від 11 липня 1991 року безпідставними, цим самим підтвердивши реабілітацію ієрархів УГКЦ33.

Але тим не менш під процес реабілітацій сталінських репресій потрапили не всі священнослужителі УГКЦ, зокрема серед них і о. Авксентій Бойчук, особа котрого була відмовлена в реабілітації ще в процесі Івано-Франківскьої прокуратури, яка була переглянута 17 квітня 1991 року. В постанові було сказано, що причетність його до статей 54-1-а та 54-11 була доведена34. На даному етапі президія Івано- Франківського суду постановила про його часткову реабілітацію, датованою 23 серпням 1996 року.

Українська Греко-Католицька Церква в часі Сталінського процесу ліквідації, вершиною якого став Львівський псевдо-собор 1946 року, і в часі гонінь духовенства, званого «підпіллям», свідчила вірність засадам християнської єдності з видимим главою Церкви, памятаючи заповіт Христа «щоб усі були одно» . Також наші новомученики XX століття є свідками вірності Христові і Його Церкві, серед них є багато ще не беатифікованих, а навіть більше не реабілітованих державними органами. Про них ми мало знаємо, але вони вклали не менше власного поту і крові для розквіту Христової Церкви, серед таких численних мучеників та ісповідників віри і є о. д-р. Авксентій Бойчук.

Список використаної літератури:

1. З СБУ Ів-Фр15698-П-Бойчук Авксентій

2. З архіву ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. Київ. «Сфера». 2003

3. Діяння Собору. Львів.1946

4. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції з міжнародною участю. «УГКЦ в історії та сучасних процесах розвитку українського суспільства». Тернопіль. 2016

5. Львовский Церковный Собор 1946 года в свете торжества православия в Заподной Украине. Протоиерей Ростислав Ерема. Киев. «Кит». 2011

6. Українська греко-католицька Церква і Радянська держава(1939-1950).Львів.2005.Видавництво УКУ

7. Українська Церква між Сходом і Заходом. Григорій Лужницький. Львів. Свічадо. 2008.

8. Й. Сліпий, «Спомини», Львів – Рим, 2014р., Видавництво УКУ

9. Митрополит Андрей Шептицький у документах Держбезпеки (1939- 1941). В. Сергійчук. Українська видавнича спілка. 2005.

10. Попович М. В. Червоне століття. Артек. 2007

11. https://day.kyiv.ua/uk/article/istoriya-i-ya/zahidna-ukrayina-sibir-hresniy-shlyah-roki-1939-1941

12. Патріарх Йосиф Сліпий у документах Радянських Органів Держбезпеки 1939 – 1987. Том І. Сергійчук М.І. Київ. 2012

 
float
© 2008 - 2016. Тернопільська Вища Духовна Семінарія. Всі права застережено.
Використання матеріалів сайту дозволено при умові обов'язкового вказання активного гіперпосилання на джерело.
Прес-служба ТВДС не завжди поділяє думку авторів публікацій.

Developed in conjunction with Ext-Joom.com

Please publish modules in offcanvas position.