НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТь

Трансформація української богословської думки в епоху Замойського синоду 1720 року, та реалізація його постанов в формуванні освітніх закладів

PLG_VOTE_USER_RATING

PLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVE
 

 

Шувалов Віталій

Тернопільська Вища Духовна Семінарія

 ім. патріарха Йосифа Сліпого, 4 курс

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Київська митрополія завжди служила буфером між церквами Сходу і Заходу. УГКЦ як правонаступниця Київської митрополії, а також Церква безперервної ієрархічної спадкоємності Володимирового хрещення, завжди була каменем спотикання між Заходом і Сходом. Історія Київської митрополії (УГКЦ), яскраво демонструє відносини між Римом та Константинополем, а згодом і Москвою.

            У своїй не великій розвідці вважаю за потрібне взяти до уваги вже не нову для досліджень, але тим не менш і досі спірну епоху в історії Української Церкви Замойського синоду 1720 року. Вважаю за потрібне висвітлити розвиток та створення освітніх закладів та формування богословсько – літургійної думки УГКЦ в пост – Замойський період та вплив постулатів (рішень) синоду на сучасну думку в Українській Греко – Католицькій Церкві.

Безумовно, що Замойський синод був зумовлений необхідністю реформи внутрішнього життя і устрою Київської католицької митрополії, та покладенням підвалин для подальшого розвитку УГКЦ і становлення її суспільного курсу. Важливим фактором є те, що УГКЦ чекала синоду майже ціле століття з періоду останнього Кобриського синоду 1626 року[1].

Завданням синоду було врегулювати стосунки з цілою митрополією новоприєднаних єпархії Західної України Перемиської, котра ввійшла в склад Унійної Церкви 3 квітня 1691 року; Львівської єпархії котра приступила до єдності в 1700 році, та Луцької єпархії котра хоч на початку проголошення унії Київської Церкви з Апостольською Столицею у 1596 році очолювана одним з протагоністів з’єднання Кирилом Терлецьким стала католицькою, але з плином часу в наслідок суспільно – політичного та мілітарного тиску запорізьких козаків король Владислав IV у 1632 році віддав уряд єпархією православному клиру, відновила втрачене сопричастя в 1702 році[2]. Уніфікувати літургійну традицію між ново з’єднаними єпархіями – котрі дотримувалися чистішого східнохристиянського – візантійського обряду та єпархіями котрі прийняли унію ще з 1596 року, в котрих з плином часу під умовою різних чинників сформувалася вже відмінна літургійна традиція наповнена різного роду латинськими нововведеннями[3]. Але тим не менш це не єдині питання які були підняті на синоді у Замості, важливими були також: віднова церковної карності, обнова та реорганізація чернецтва та клиру, заснування нових навчальних закладів пристосованих до умов УГКЦ, пристосувати доктрину церкви також і до рішень Тридентського собору (1545 – 1563 рр.) одним словом пристосувати Церкву до вимог часу та надати їй можливість дати гідну відповідь тогочасним викликам.

Я б хотів акцентувати увагу, наскільки це можливо, на освітньому аспекті Замойської реформи, адже розуміємо, що освіта є тим стрижнем, на основі якого формуються як інституції богопосвяченого життя та світського клиру, так і помісна богословська думка Церкви як вияв її вселенської. Бо ми не самі у цій справі. Як пише нам апостол Павло, «сам цей Дух свідчить разом із нашим духом, що ми – діти Божі» (Рим.8.16). Ми також потребуємо Того, Хто є спогадом про Слово: «А Утішитель, Святий Дух, якого Отець в ім'я моє зішле, той навчить вас усього і все вам нагадає, що я сказав вам» (Йо.14.26), щоб зцілити нашу пам'ять зранену болісними плодами історії…[4].

Знаємо, що ініціатором скликання синоду був митрополит Лев Кішка[5], котрий вже від початку свого уряду на митрополичому престолі виношував ідею скликання синоду для реформи Української Церкви. Але по різних політичних та суспільних причинах, які відбувалися в той час у Речі Посполитій синоди не скликалися аж до прямого втручання папи в справи помісної Київської Церкви. Адже відомо також що Апостольська Столиця ще з часу ідей Спільного Собору 1629 року, через конгрегацію у Справах Поширення Віри передбачала для Української Католицької Церкви скликання помісних синодів кожні чотири роки, на жаль, цьому розпорядженню не вдалося «втілитися» і тому воно залишилося тільки на папері[6]. Тому формально синод у Замості був скликаний папою Климентом ХІ, котрий призначив своїм делегатом і очільником синоду Варшавського нунція Ієроніма Грімальді[7]. Отож синод  розпочав свою роботу 19 липня 1720 року і зайнявся справами радше адміністративного і літургійного порядку, не зачіпаючи питань справ віри, беручи до уваги заборону Конгрегації Поширення Віри, котра відправила інструкцію щодо помісних соборів, синодів, датованою 6 липня 1629 року[8]. Хоч а в цьому і не було потреби, адже фактично Київська Католицька митрополія, переживши ряд потрясінь та гонінь в XVII столітті, вже на початок XVIII століття була домінуючою деномінацією східного обряду на теренах тодішньої Речі Посполитої. Тому доцільніше було зайнятися внутрішніми адміністративними питаннями в самій Церкві та укріпленням унії. Одним з таких важливих питань було питання освіти духовенства та мирян, адже від правильної духовної освіти залежало майбутнє Церкви у формуванні її інституцій та її помісної ідентичності.

Тому мені вдалося знайти наступні постанови, котрі стосуються духовної і богословської освіти мирян та духовенства :       

  • Щоб в кожному монастирі, в якому проживає більш як 12 ченців, було засновано богословську школу для освіти не лише самих ченців, але також і світських священиків, а в бідніших монастирях має хоча би бути вчитель морального богослов’я.
  • Парохіяльне духовенство подібно до монашества потребує більшого рівня освіти, тому єпископи  на своїх територіях повинні подбати про заснування духовних семінарій, або посилати молодих священиків на студії до папської колегії у Львові.
  • Синод звертається до усіх єпископів, щоби старалися про заснування парохіяльних шкіл, віднову закритих шкіл та підсилення існуючих для вірних.
  • Парохіяльні школи мають бути доступними для всіх, навіть для найбідніших верств населення. В школа обов’язково повинні викладатися навчання правд християнської віри та загальної освіти, керувати школами мають місцеві парохи та протопресвітери.
  • Синод також постановив розглянути та опрацювати зміст літургійних книг – служебників, требників, часословів та інших. А опісля представити їх на апробацію Апостольській столиці і по отримані дозволу розпочати друк.
  • Синод зобов’язує єпископів перед свяченнями кандидата провести іспити з богословських наук. Застерігаючи, якщо б єпископ допустив до свячень когось з браком освіти або з невідповідним характером поведінки, повинен бути відсторонений від уряду на один рік, а сам кандидат (священик) відсторонений від діяльності до того періоду, допоки не доповнить знання і формацію.
  • Синод постановляє дотацію в сумі 40000 флоринів на користь Львівської папської колегії.

Власне з цих артикулів нам зрозуміло, що рішення синоду спрямовані на укріплення позицій унії та розвитку релігійності народу[9]. Та попри це очевидно, що позитивні постанови їх реалізація була надзвичайно важкою через суспільно – політичні, соціальні та економічні чинники, зокрема безпосереднє сусідство Київської та Полоцької єпархій до кордонів з сусідньою царською Росією, на чолі котрої став молодий, енергійний і сильний цар Петро І, котрий, так би мовити, «накинув оком» на сусідські землі ослабленої Речі Посполитої. А також провів реформу Російської православної Церкви та, ліквідувавши патріархат «Духовним регламентом»,  настановивши до управи Церквою так званий Святіший Синод, котрий очолював обер – прокурор (світська людина), цим самим повністю ліквідувавши автономію Церкви, перетворивши її на повністю державну інституцію[10]. З перспективи історичного огляду бачимо, що згодом через Переяславське та Чернігівське єпископства чинив релігійну пропаганду для створення внутрішнього неспокою та дисгармонії в тодішній Речі Посполитій, провокуючи гайдамацькі повстання на подобу «Коліївщини»[11]. Більшість українського духовенства, як з греко – католицької та православної сторін, були неосвіченими та неутвердженими у власних переконаннях, тому і керувалися або радше емоційними, або меркантильними міркуваннями[12]. Відповідно, якщо дивитися на вірних, котрі є завжди основою Церкви, і котрі, в якійсь мірі, наслідують свій провід, достатньо просто пригадати невелику приказку: «Який пастир така і паства». На кінець, загальна вбогість більшості вірних та духовенства через велику кількість чинників, серед яких вищезгадані історичні події відображали загальну ситуацію Церкви та народу.

            Але, тим не менш, опісля синоду, в наслідок його постанов Церква переживає повний розквіт і піднесення, освіченість духовенства росте, вдається пригальмувати процес латинізації, розвивається монаший чин святого Василія, який стає надійною опорою Церкви. Тому пропоную перейти до історичного огляду практичної реалізації постанов синоду в стосунку до освіти, через що, згодом, ми спробуємо розглянути формування богословської думки УГКЦ. Реалізація планів створення навчальних закладів для духовенства та мирян вищезгаданими історичними подіями, була надзвичайно важкою, але все ж можливою, зокрема в документах синоду бачимо, що Отці Синоду висловлювали вдячність митрополиту Леву за те, що відкрив духовну семінарію для шістьох студентів при Володимирській катедрі, а на побільшення тієї семінарії заповів зі своїх особистих дібр 90000 флоринів. Цю дотацію було прийнято з подякою. Ще, окрім того, на синоді зобов’язалися надати допомогу на утримання студентів: архієпископ Полоцький – три студенти у Жировецькому монастирі; єпископ Луцький – три студенти в Львівській папській колегії; єпископ Львівський – чотирьох студентів в папській колегії; Перемиський єпископ – одного студента; Пінський єпископ готовий утримувати двох студентів у будь-якому монастирі де проводитимуться студії[13]. Та з кількості студентів, які були відправлені на студії, очевидно що їх занадто мало, дивлячись на масштаби і потугу Київської митрополії, котра тоді налічувала вісім мільйонів вірних, тому перед Церквою постало це завдання у порядку денному, не тільки через зовнішній тиск з боків РПЦ та польської римо – католицької Церкви, але і через внутрішній негаразд «латинізації» який передбачав собою не тільки нашарування різних латинських набожностей та обрядів, а також і масовий перехід вірних, особливо багатих та впливових в лоно Римської Церкви, що в польських умовах передбачало не тільки зміну літургійної традиції, але і однозначне ополячення[14]. Мусимо також визнати, що хоч Церква і є Божа інституція, але все ж вона керується людьми і використовує дочасні добра для реалізації власних проектів та задоволення власних потреб. Тому Українська Католицька Церква, втрачаючи впливових членів, втрачала також власні суспільні позиції, а також, в якійсь мірі, втрачала і матеріальні достатки, адже втрачала фундаторів та патронів, котрі реалізовували велику кількість проектів.

            Тим не менш, завдяки вияву Божої благодаті, ієрархам в той чи іншій спосіб вдається формувати навчальні заклади, для формації духовенства і втримувати не тільки східний обряд, але і українську націю, з якої залишалися тільки «хлоп і поп». Бо саме завдяки Українській Католицькій Церкві в другій половині XIX століття вдається формувати нову інтелігенцію українського народу, котра почала відстоювати право на ідентичність і існування нашого народу. Але до того часу залишається більше як ціла епоха, адже ми перебуваємо в реаліях пост – Замойського періоду XVIII століття. Тож одним з побажань Замойського синоду було дбати єпископам про заснування семінарій у своїх єпархіях і дбати про їх благоустрій якомога краще. Це рішення було одним з підтасувань  Церкви під умови Тридентійського собору (1545 – 1563 рр.)[15], в яких жила Католицька Церква[16]. Тим не менш переглянемо умови формування освіти УГКЦ в той період. За браком мені доступних даних я не зміг цілісно охопити розвиток освітніх інституцій у кожному регіоні (єпархії) загалом тому буду відбиватися від тих даних, які в мене є, хоча на прикладі цих даних твориться загальна картина про стан освіченості всього українського духовенства. В загальному, можу ствердити, що освітні заклади, особливо для єпархіального духовенства як повноцінні інституції почали розвиватися аж через пів століття після Замостя.

            Ось на приклад оцінка візитатором о. Йосифом Скульським пастирської діяльності та освіченості греко – католицьких священиків в Брацлавському деканаті, станом на 1785 рік. Отець Йосиф поділив священиків на дві групи: тих, які отримали позитивну оцінку пастирської діяльності та тих, які отримали негативну оцінку. З сорока одного священика, негативну оцінку отримали тільки четверо, що свідчить про високий моральний рівень духовенства та високий авторитет в очах вірних. За рівнем освіти о. Скульський поділив священиків таким чином:

  • Філософи і теологи – 4
  • Освіта в латинських школах – 3
  • Домашня освіта – 20
  • «Простаки» - 1
  • Освіта не встановлена – 13  

Отож випливає розуміння, що хоч би 37 з 41 священиків хоча і отримали від митрополичого візитатора позитивну оцінку, але більша  половина з них мали тільки домашню освіту, або низький рівень освіти. Декотрим священикам о. Йосиф Скульський настійливо рекомендував поглибити знання з морального богослов’я не говорячи про знання з інших богословських дисциплін, про що свідчить що конче необхідний вищий рівень освіти парохіяльного духовенства[17].

      Ще одна постать (з польського оточення) – магнат Станіслав Понятовський (племінник короля). Вже на схилі існування польської держави закликав митрополита Ясона Смодрижевського створити релігійний центр для греко – католиків у Каневі на подобу релігійного центру для православних у Києві. Для цього він пропонував відновити стару Успенську церкву, яка тоді стояла в руїнах, при храмі створити навчальний заклад з високим рівнем освіти на подобу Києво – Могилянської академії, а також проводити прощі – відпусти. Хоч митрополит виявив зацікавленість у проекті Станіслава Понятовського, але в наслідок фінансових ускладнень не зміг виділити коштів для реалізації цих планів. Тому Станіслав Понятовський, як власник Канева, заручившись підтримкою католицької шляхти Київського воєводства почав самостійно будівництво Успенського собору. В цей же час настоятель василіанського монастиря у Каневі о. Боніфатій Фізикевич, чия обитель була також при руїнах цього храму, близько 1781 року власними зусиллями заснував монастирську школу, яка невдовзі стала досить відомою на Правобережній Україні як визначний освітній центр[18].

      Ще одним освітнім подвижником УГКЦ того періоду був офіціал Київської митрополії о. Михайло Примович, який не шкодував власних коштів для підвищення освіти греко – католицького духовенства. З похвального і заохочувального листа від Конгрегації Поширення Віри виданого 22 грудня 1770 року дізнаємося, що він з власних коштів утримував чотирьох студентів на студіях у Львівській папській колегії[19]. Згодом він також склав фундацію, згідно з якою в місті Житомирі планувалося заснування семінарії для світських священиків при храмі Преображення Господнього у розмірі 200000 польських злотих, на що він отримав схвалення сейму у 1776 році. Семінарія  була зведена аж у 1782 році і її офіційно було передано ректору та викладачам, але нажаль наступного 1783 року фундатор о. Михайло помер і утримання семінарії відійшло під провід митрополита. Загально також відомо що вона функціонувала до 1793 року. Попри добрий задум   Примовича семінарія все ж не могла повністю задовільнити потреби у освіті духовенства[20].

      Є ще також певні свідчення про існування духовної семінарії, котра була заснована при резиденції Києво – Галицьких митрополитів у Радомишлі за Ясона Смодрижевського, котрий фондував на семінарію близько сорока тисяч польських флоринів, в котрій мали навчатися близько сотні осіб. Управою семінарії повинні були займатися 4 – професори та 24 – клірики. Невідомо також чи в семінарії можна було отримати закінчену теологічну освіту, бо є поодиноке свідчення про С. Ільницького, котрий після радомишльських студій навчався ще в семінарії в Холмі (1792 р.)[21]. З цих свідчень також дізнаємося ще про функціонування семінарії в Холмській єпархії, а також про існування освітніх закладів подібного типу на теренах Західної України, які знаходилися у Крилосі біля Галича котрий був резиденцією Львівського єпископа та в Перемишлі, ще до їхнього входу до складу Габсбурзької Австрійської імперії. Також у самому Львові після першого поділу Речі Посполитої єпископом Петром Білянським у 1779 році було засновано єпархіальну семінарію при Свято – Юрській катедрі.

Загалом реформи Габсбургів відкривали можливості для культурного та релігійного відродження українців. Поодинокою установою, яка могла здійснювати функцію духовного піднесення народу в зазначений період, виступала УГКЦ. Перші просвітителі українського народу вийшли із середовища греко-католицьких священиків, що отримали освіту у Віденському Варваріумі. Їх заслугою, передусім, стало піднесення на вищий організаційний рівень самої установи УГКЦ, внаслідок чого вона змогла ефективно здійснювати виховну функцію. Бо саме з ініціативи австрійського уряду було створено Цісарську греко – католицьку генеральну семінарію у Відні, котра функціонувала при церкві св. Варвари. Семінарія була заснована з метою уможливлення отримання греко – католицьким духовенством університетського рівня освіти. Станом на 1775 рік в семінарії навчалися студенти греко – католики з цілої імперії, серед яких були: українці з Галичини (29), з Угорщини (32), ховати та серби (14), румуни (41).  Та під намовою поляків семінарію в 1784 році було закрито, згідно з декретом Йосифа ІІ і студентів українців було переведено до новоствореної Львівської греко – католицької семінарії Святого Духа, котра функціонує до сьогодні. Першим ректором Львівської Духовної Семінарії був о. Антоній Ангелович з 1783 року. Слід також зауважити, що після Замойського синоду театрини дозволяли студіювати богослов’я у власній колегії. Студенти-українці навчалися в ній аж до заснування семінарії у Львові[22]. Після смерті Йосифа ІІ семінарія перейшла під провід Львівських єпископів[23].

      Вважаю за потрібне розглянути ще дві василіянські школи, які функціонували з середини XVIII – це були василіанські школи в Умані та Вінниці. Адже опіку над шкільництвом та просвітою взяв у свої руки Василіанський чин. Його видання писалися народною (українською) мовою. Стосовно Уманського монастиря, котрий мав найпотужніший освітній осередок греко – католиків у Центральній Україні, а можливо і в цілій Греко – Католицькій митрополії того періоду, то він був заснований у 1765 році Франциском Салезієм  Потоцьким. Монастир та школа були очолювані великим місіонером того часу о. Іраклієм Костецьким.[24] Згідно з документами про заснування монастирської школи, тут мали бути 14 василіан, включно з чотирма місіонерами та чотирма професорами. А Вінницька школа граматики, поетики та риторики, заснована єзуїтами в 1630 – 1632 рр. після ліквідації  єзуїтів в Польщі, перейшла під провід василіан, приблизно в 1773 – 1775 рр.. В школах викладали не тільки українською мовою, але і латинською, польською, французькою. Переймаючи досвід єзуїтських шкіл, у василіанських школах викладали предмети не тільки філософсько – богословського спрямування, але і предмети гуманітарних та природних наук, серед них були: поезія, риторика, теоретична та практична геометрія, алгебра, географія. Хоча ці школи не стояли на високому рівні і були призначені для тих, хто не може собі дозволити студії у закордонних університетах, але тим не менш, завдяки василіанам наша Церква в тодішній період зробила вагомий поступ у формуванні вищої освіти духовенства та інтелігенції. Варто зазначити те, що здібніші учні відправлялися на студії до університетів Вільна, Кракова, Львова та ін. . Більшість учнів монастирських шкіл Вінниці та Уманя були вихідцями з шляхетських  та священичих родин, котрі готувалися до священства східного обряду. Також слушно зазначити, що після ліквідації Товариства Ісуса[25] (єзуїтів) в Польщі в 1773 році, його ченці викладали у василіанських школах. Серед них були: о. Никодим Мокрицький, о. Ян Одинець та інші[26].

      І останній навчальний заклад, який вдалося сформувати і в якому студенти-українці могли слухати лекції рідною мовою, був філософсько – богословський інститут «Studium Ruthenum», заснований цісарем Йосифом ІІ у 1787 році. Існував інститут до 1809 року при Йосифінському університеті (сучасний університет ім. Івана Франка.)[27].

      Роблячи огляд навчальних закладів, які функціонували після Замостя в XVIII столітті, мусимо визнати, що це не були навчальні заклади, котрі могли відповідати навчальним закладам Заходу по рівні освіти і також, як зазначає Кирило Королевський у своїй праці «Уніятизм», навчання для східних кандидатів фактично до XX століття передбачало не вивчення предметів рідного східно християнського походження, а було скопійоване або під лаштоване на латинський лад : «Єдине, що вивчали східні кандидати – це літургійна практика і дещо з догматики і морального богослов’я, та й то латинською мовою. Догматичне богословя викладали, не опираючись на оригінальні джерела. Ніхто фактично не читав творів Святих Отців. Про східне церковне право годі й говорити, бо не існувало нічого, окрім латинського права. Церковна історія – це історія Західної Церкви від схизми Керулярія. Греко – Католики не вивчали власних джерел власної традиції, поняття чистоти обряду не існувало. Щоб вивчити богослужіння більшості семінаристів, спочатку треба було отримати свячення і повернутися додому, адже в латинських семінаріях вони студіювали римський обряд, який в житті ніколи не практикували. Для тих, які не знали латині було перекладено Римський Катехизм, прийнятий на Тридентському соборі і підручники того часу, але перекладачі не завдавали собі труду, щоб бодай у примітках доповнити їх джерелами східної літургії та права.»[28]. Тому в нас не повинно викликати подиву, що процес латинізації продовжувався і поглиблювався. Навчаючись в таких умовах, студенти – богослови формували в собі поняття вищості латинського обряду. Це прекрасно розуміли ієрархи Церкви, які стримували процес латинізації і відновлювати східно – християнський дух у богослужіння нашої  Церкви. Слушно наголошує англійський дослідник Ентоні Сміт: «Релігійні ідентичності спираються на об’єднання культури та її елементів – вартостей, символів, міфів і традицій, – часто кодифікованих в обрядах та ритуалах. Отже, вони прагнуть об’єднати в одній громаді вірних усіх тих, що визнають певний символічний код, певну систему вартостей традицій віри та ритуалу.»[29].

      Щодо розвитку богословської думки, то вона розвивалася не тільки в літургійному напрямку, розвиваючи символічну теологію[30], але в питаннях соціальної доктрини та політично – полемічної[31] теології. Живучи в умовах на протязі довгого періоду в постійній конфронтації з православними, римо – католиками, а також як непотрібний і шкідливий елемент для колоніально – авторитарних держав минулого таких як Радянський Союз чи  Річ Посполита. В таких умовах УГКЦ формувалася як опора української ідентичності та вияву народної інтелігенції та європейської інтегральності. Будучи в сопричасті зі столицею ап. Петра та його наступників, котра завжди світила світу правдою Христової науки: «Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі» (Мт. 16.18 – 19). Так і Українська Католицька Церква, бережучи правду Христового Євангелія виробила власну ідентичність, змогла зберегти українську народність, про що слушно говорить Дмитро Дорошенко: «Якщо щось зберегло українську народність у Галичині від повної асиміляції з елементом польським, то це його Греко – католицька Церква з її східним обрядом. В той час як на українських землях, які по розділах Польщі відійшли до Росії, негайно із стихійною силою почався рух на повернення до православ’я, в Галичині і духовенство й народ залишились вірні унії, вважаючи її за свою національну церкву. Це забезпечило уніатському духівництву в Галичині на довший час становище провідної верстви, яка відіграла особливу значну роль у національному відродженні XIX ст.»[32]. Сьогодні з перспективи огляду ІІ Ватиканського Собору (1962 – 1965), який розглядає Церкву як Таїнство єдності навколо Христа «…в своїй Церкві Він (Христос) установив дивовижне таїнство Євхаристії, звершення якого виражає і будує єдність Церкви.» [33],  УГКЦ несе місію єднання Святих Божих Церков під проводом одного глави, адже Христос заповів: «Щоб було одне стадо і один пастир!» (Ів. 10.16).

      Задається питання: при чому тут Замойський синод, який ввів багато нововведень, що суперечать духу Східної Церкви та який був виявом певної зради традиції? Зрештою, в цьому греко-католикам часто дорікали  православні брати кажучи, що «Уніятська Церква не є вповні східною, і це ще не Католицька Церква, бо справжня Католицька Церква – це Церква Латинська»[34]. Тому справедливо виникає питання: де справді існує Східна Церква, як єдина інституція з єдиним кодифікованим Канонічним Правом, з єдиним видимим главою(адже Вселенський патріарх Константинополя Варфоломій I має тільки титул першості честі «перший  серед рівних»[35]), котрий би регулював стосунки між помісними церквами вгамовуючи їх чвари за претензії на «канонічність території»[36] і чи справді Східна Церква притримується в повній мірі тих канонів в повні оберігаючи так би мовити «чисте апостольське православ’я» від модерністських нововведень католиків?  Бо як вчать нас Отці II Ватиканського Собору в Декреті про Екуменізм Unitatis redintegratio:  «… Церква, єдине Боже стадо, як знамено підняте для народів, подаючи всьому людському родові Євангеліє миру, з надією паломничає до мети – небесної батьківщини.»[37]. Та чи справді справа дотримання чистоти обрядів є настільки важлива для православного християнина? Бо з історії відомо, що в ліберальній Речі Посполитій, котра хоча декларовано і була католицькою  країною, в певній мірі вільно і без перешкод могли розвиватися усі конфесії, тим паче така могутня як Православна Київська Митрополія. Тоді би три великі єпархії (Львівська, Перемиська та Луцька), бачачи латинізацію і зміну способу керування Церквою, не приєдналися до Унії. Через що прекрасно розуміємо, що хоч би попри так звану «латинізацію», котра, на мою думку, була спричинена не так зовнішнім тиском, як внутрішнім стремлінням вияву «католицькості» нашої Церкви, бо в період з XVI по XVIII століття відбувається власне католицько – конфесійне становлення. В той час більш ніж сторічне існування УГКЦ зміцнило населення в думці, що вона є їх єдиною національною Церквою і заборолом їх національної ідентичності.

 Тому майже через триста років Замойський синод став і досі є юридичним та адміністративним кодексом цілої УГКЦ, оскільки його рішення офіційно апробували в Апостольській Столиці в Римі. На думку Софрона Мудрого, синод упорядкував церковно-релігійне життя та забезпечив ефективний і гармонійний розвиток УГКЦ, а найголовніше – уможливив утвердження ідентичності Української Греко-Католицької Церкви, незважаючи на загрозливі катаклізми, які їй довелося пережити впродовж XIX і особливо XX ст[38]. Ще один український науковець, М. Димид, висловився про цей синод наступними словами: «Замойський Синод залишився в історії Київської Церкви як синод, що дав великий реформаторський та організаційний імпульс. Він прийняв вдалі ухвали у ділянці пасторального життя, організації єпископської курії, хоч все засновувалось на західній дисципліні. Замойський Синод заборонив багато латинських зловживань та практик і не ввів нічого нового з латинського обряду, обмежившись підтвердженням лише введених практик»[39].

Тому слушно було б ще раз зауважити, що в 1724-му році папою Венедиктом XIV було підтверджено цей синод і апробовано його рішення та постанови і так вiн набув папського закону, а звідси слід зазначити, що майже сто п’ятдесят синодальних рішень і постанов стали одними із джерел Кодексу Канонів Східних Церков 1990 р. Саме тому такою вагомою є актуальність синоду в наші дні, який відбувся майже три століття назад в епоху уніфікації та розвитку Київської Церкви. Мені з радістю хотілося би детальніше опрацювати самі канони і, наскільки це можливо, зробити синтез думок і постанов, але через брак регламенту мені, на жаль, не вдасться цього зробити. Адже фундаментом мого дослідження є формування навчальних інституції УГКЦ в пост – замойський період.

     


[1] Див. Дет. Нарис історії Церкви в Україні.  Софрон Мудрий, Рим. 1990р. с. 241

[2] Див. Українська Церква між  Сходом і Заходом. Григор Лужницький. Львів «Свічадо» 2008. С.

[3] Див. Дет. Нарис історії Церкви в Україні.  Софрон Мудрий, Рим. 1990р. с.

[4] Див. Дет. Дух Освіти. Маргарит Лєна. Київ. Дух і Літера. С. 9.

[5] Першою важливою справою Лева Кішки після того, як він обійняв єпископський, а згодом і митрополичий престол, було виховання молоді та підняття рівня освіти духовенства. Власне для цього він засновував школи та виділяв кошти на розвиток освіти. Саме він заснував у Володимирі – Волинському духовну семінарію, котру в майбутньому розбудували його наступники. Також для підняття рівня освіченості духовенства митрополит видав книжку про Святі Тайни, а також монографію «Море ласк – про Пречисту Діву Марію в Борунях», також видав «Інструкцію для парохів» та «Катехизм для народу»…

Див. Дет. Синоди Києво – Галицької митрополії (1596 – 1991). Роман Шафран. Львів. Свічадо.2008. с. 92.

[6] Йдеться про те, що ініціатива вийшла від митрополита Рутського, котрий у своїм зверненням просив папу про дозвіл і благословення на проведення синодів Руською Церквою, що чотири роки, або раніше якщо митрополит вважатиме за потрібне скликати синод. Також прохав папу залишити за митрополитом право означення часу, місця і кари для тих єпископів, що без належної причини не прибули на собор. На що папа Урбан VIII дав дозвіл листом датованим 17 серпня 1624 року.

Див. дет. Ідея Спільного Синоду 1629 року. Іван Хома. Рим. Богослов’я. 1976 р. с. 35 – 36.

[7] Див. Дет. Нарис історії Церкви в Україні, єп. Софрон Мудрий, Рим. 1990р. с. 242

[8] Див. Дет. Ідея Спільного Синоду 1629 року. Іван Хома. Рим.  Богослов’я. 1976 р. с. 13.

[9] Див. Дет. Замойський синод 1720 року. Юрій Федорів. Рим. Богослов’я. 1972р.

[10] Див. Дет. История Русской Церкви. П. В. Знаменский. С. 199 – 200. http://vmeremina.ru/istor2/istor2.htm.

[11] Яскравим прикладом є так звана місійна діяльність о. Мелхиседека Значко – Яворського, котрий подорожував парохіями та проповідував «навернення» на «благочестиве» православ’я. Котрий був також одним з агітаторів до гайдамацьких повстань.

Див. Дет. М. Дибищенко. Унія в Київському та Брацлавському воєводствах Речі Посполитої XVIII столітті (Загальний Огляд). Архів Української Церкви. Серія 1. Випуск 1. Львів. Свічадо.2011. с. 141 – 144.

[12]  Там само. С. 109.

[13] Див. Дет. Замойський синод 1720 року. Юрій Федорів. Рим. Богослов’я. 1972р. С.51

[14] До прикладу роди таких магнатів чи руських бояр, шляхти, нащадки котрих отримували високу класичну та релігійну освіту, яка часто спричиняла в них внутрішнє роздвоєння. Тому вони переходили в католицтво і то латинське. Серед них були: Острозькі, Вишневецькі, згодом Шептицькі та багато інших. І це відбувалося не зважаючи на заборони пап які своїми декретами забороняли перетягування чи перехід на латинство не тільки мирян, але і духовних осіб, котрі, наслідуючи перших, приймали латинський обряд і однозначно ополячувалися, а також згодом, навіть, робилися ярими противниками українського народу. Декрети пап в Польсько – Литовських реаліях часто ігнорувалися і не публікувалися, або перекручувалися. Такими декретами були: Декрет Урбана VIII від 7 лютого 1624 року, котрий забороняв подібні дії без окремого індивідуального дозволу на це Апостольської Столиці. Також папа Венедикт XIV забороняв всякий перехід на латинство без папського дозволу. Таких заборон було більше і вони діють по сьогодні.

Див. Дет.   Див. дет. Замойський синод 1720 року. Юрій Федорів. Рим. Богослов’я. 1972р. с. 11.

Див. Дет. Кирило Королевський. Уніятизм. Свічадо.2014. с. 13.

[15] 23 сесії, Канон 18. Тридентського Собору говорить: «Оскільки для узвозу будівлі колегії, для забезпечення вчителів і служби, також для утримання молоді, а також метою покриття інших видатків необхідними будуть визначені доходи, понад ті, які були призначені на освіту або утримання молоді в окремих церквах і місцях, а яке даним мають бути призначені цій семінарії, повинні підлягати місцевому єпископу…»

Dokumenty soborow powszechych. Tom IV. Uklad I opracowanie ks. Arkadiusz Baron, ks. Henryk Pietras Sj. Krakow.2005. l.

[16] Багато хто з істориків чи богословів нашої Церкви висловлюють думку про недоцільність застосувань рішень собору, адже Східна Церква не переживала тих потрясінь яких зазнала Західна в наслідок протестантської Реформації. Можливо вони і мають рацію, але тим не менш, на мою думку, живучи в умовах католицької Речі Посполитої, потрібно було виходити з тих умов які складалися, тим більше знаємо, що згодом і східні православні Церкви почали запозичувати у католиків різні богословські погляди і форму освіти тобто засновувати навчально – формаційні заклади яскравим прикладом є Петро Могила котрий заснував в Києві колегію для студій свого духовенства.

[17] Див. Дет. М. Дибищенко. Унія в Київському та Брацлавському воєводствах Речі Посполитої XVIII столітті (Загальний Огляд). Архів Української Церкви. Серія 1. Випуск 1. Львів. Свічадо.2011. с. 185 – 186.

[18] Там само. С.189 – 190.

[19] Analecta OSBM/ Litterae S. Congregationis de Propaganda Fide: in 7 vol. [під редакцією Атанасія Великого ЧСВВ]. Roma: pp. basiliani, 1954 – 1957. - .-

[20] Див. дет. М. Дибищенко. Унія в Київському та Брацлавському воєводствах Речі Посполитої XVIII столітті (Загальний Огляд). Архів Української Церкви. Серія 1. Випуск 1. Львів. Свічадо.2011. с. 190 – 191.

[21] Див. Дет. Л. Тимошенко. Унія в Київському та Брацлавському воєводствах Речі Посполитої XVIII столітті (Загальний Огляд). Архів Української Церкви. Серія 1. Випуск 1. Львів. Свічадо.2011. с. 244 – 245.

[22] Див. Дет. Кирило Королевський. Уніятизм. Львів. Свічадо. 2014р. с.15.

[23] Див. Дет. Микола Пристай. Львівська греко – католицька духовна семінарія. Ковчег – V. Місіонер. Львів.2007. с.420.

[24] О. Іраклій Костецький, один з найкращих проповідників в василіанському чині. Він навчався в коледжі Папи Римського у Вільно, де здобув ступінь магістра з філософії у 1751 році, та диплом теології в 1754р., 1767 р. очолив василіанську місію в Умані.

[25] Спроби єзуїтів активно впливати на політичне життя європейських країн призвели до заборони їх діяльності у Португалії, Франції, Іспанії, Неаполітанському королівстві і Пармі та формальної ліквідації ордену папою Климентом XIV у 1773 р. (у 1814 р. орден відновив папа Пій VII). Єзуїтська власність була здебільшого конфіскована й перейшла до рук місцевої влади або церкви. Товариство Ісуса продовжувало існувати тільки в Пруссії та Російській імперії, де Катерина II не дала дозволу на опублікування папської булли.

[26] Див. дет. Л. Тимошенко. Унія в Київському та Брацлавському воєводствах Речі Посполитої XVIII столітті (Загальний Огляд). Архів Української Церкви. Серія 1. Випуск 1. Львів. Свічадо.2011. с. 264 – 269.

[27] Див. Дет. Микола Пристай. Львівська греко – католицька духовна семінарія. Ковчег – V. Місіонер. Львів.2007. с.421.

[28] Див. дет. Кирило Королевський. Уніятизм. Львів. Свічадо. 2014р. .с.16.

[29] Див. дет. . Сміт Е. Національна ідентичність. К.: Основи, 1994. С. 16.

[30] Символічна теологія – являє собою форму іренічної теології. Без полемічних вона порівнює теологічні погляди християнських церков, щоб унаочнити збіги та розбіжності.

[31] Полемічна теологія – намагається спростувати відмінні погляди. Історичного апогею вона сягнула в XVI столітті в боротьбі з протестантизмом, а в випадку з УГКЦ з проти – берестейською партією (1596), згодом суто з православними. До найбільш знаних полемістів католиків Східної Європи належав Петро Скарга.

[32] Дорошенко Д. Нарис Історії України.- С. 492

[33] Документи Ватиканського собору. Декрет про Екуменізм Unitatis redintegratio.с.128.

[34] Див. дет. Кирило Королевський. Уніятизм. Львів. Свічадо. 2014р. .с. 25.

[35] Згідно з православними канонами, з історичною традицією Вселенський патріарх є «Першим по честі» в світовому православному суспільстві, першим з предстоятелів 14-ти незалежних (автокефальних) помісних церков.

[36] Наприклад довготривалий конфлікт між УПЦ (КП) та УПЦ (МП) за визнання УПЦ (КП) канонічною та надання Українському православ’ю автокефалії.

[37] Документи Ватиканського собору. Декрет про Екуменізм Unitatis redintegratio с.130.

[38] Мудрий С. Нарис історії Церкви в Україні. Жовква: Місіонер, 2010. с. 241.

[39] Димид М. Єпископи Київської Церкви (1589–1891). Львів: ЛБА, Інститут канонічного права, 2000.

 
float
© 2008 - 2016. Тернопільська Вища Духовна Семінарія. Всі права застережено.
Використання матеріалів сайту дозволено при умові обов'язкового вказання активного гіперпосилання на джерело.
Прес-служба ТВДС не завжди поділяє думку авторів публікацій.

Developed in conjunction with Ext-Joom.com

Please publish modules in offcanvas position.