НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТь

Постать патріарха Йосифа Сліпого, як свідка «мовчазливої» Церкви

PLG_VOTE_USER_RATING

PLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVE
 

Миць Василь

Тернопільська вища духовна семінарія

ім. патріарха Йосифа Сліпого, 6 курс

Без сумніву, що персона Йосифа Сліпого на сьогоднішній день є явним прикладом для наслідування не тільки в Українському просторі як духовного борця за свободу Церкви та народу, але і на світовій арені як живого свідка безбожницького диктаторського режиму Радянського союзу, який був «в’язницею для народів». Але чи все особа Йосифа Сліпого була прославлена та настільки обговорювана в суспільному просторі минулого століття, як сьогодні. Без заперечень можемо сказати, що ні.

Занурюючись в біографію патріарха Йосифа Сліпого, починаємо розуміти, що Бог обирає на провід своєї Церкви, а особливо в ті важкі часи переслідування, мужів достойних та веде їх важкою дорогою терпіннь, щоби загартувати їх до подальшої прослави їх як святих мужів мучеників та ісопвідників віри. Цього року проходить час пам’яті зі сто двадцяти п’яти ліття народження цього достойного мужа Христової Церкви. Тому хотілося би ще раз пригадати про його мученицьку дорогу свідчення вірності своїй Церкві та незламності духа під могутньою репресивною машиною Радянського Союзу. Святої пам’яті Блаженніший Верховний Архиєпископ Йосиф Сліпий був свідком подій майже цілого сторіччя, адже він помер на 92-му році життя, але, одночасно, був він співтворцем цих подій. Блаженніший кардинал Йосиф Сліпий незаперечно причинився до розвитку Української Католицької Церкви та українського народу саме в ту пору, коли їхнє буття перебувало під найбільшою загрозою, і тим самим увійшов у їхню історію, як духовний борець за незалежність і свободу, Церкви та держави. Тому недаремно його життєвим кличем був вираз: «Через терні до зірок», адже в обороні своєї Церкви й народу він не вагався піти тернистим шляхом. Як сказав у жалібній проповіді над його домовиною святої пам’яті Владика Мирослав Марусин, тодішній Секретар Конґреґації для Східних Церков: «Від сходу до заходу сонця славне його ім’я, бо ж він упродовж вісімнадцяти років носив кайдани імені Ісусового ради. За Христа, за святу Церкву, за вірність святій Апостольській Столиці його разом з іншими єпископами квітучої тоді Галицької церковної провінції повели на несправедливий суд. Митрополит Йосиф взяв тоді на свої плечі хресне знамено і подібний Божому Синові поніс його на Голготу через тюрми і заслання, табори важкої праці і знущання, в голоді та холоді, серед недуг і болів. А до цього всього долучувалась постійна журба про святі Божі Церкви»[1].

Отож тернистий шлях Йосифа Сліпого, почався тоді, коли репресивна машина під назвою НКДБ, почала працювати над повною ізоляцією ієрархів УГКЦ і вже в ніч з 11 на 12 квітня 1945 року, було здійснено обшуки Львівської свято-юрської резиденції та Станіславівської резиденції, де були вилучені речі, які могли би доказати вину греко – католицьких єпископів. А також затримали митрополита Йосифа Сліпого, єпископів Миколая Чарнецького, Микиту Будку, Григорія Хомишина та Івана Лятишевського[2] . Зухвалість чекістів проявилася в тому, що вони навіть не надали конкретних звинувачень в адресу владик. А перші офіційні рапорти та звинувачення були надані не раніше 20 квітня, саме цього дня митрополиту Йосифу були висунені офіційні звинувачення вручені йому полковником Волошиним керівником НКДБ у Львівській області ордер під № 2520[3]  за підозрою у державній зраді, з інкримінованими статтями 54-1 «а» та 51-11[4] . Згідно з цими ж статтями було заведено справу під № 68069-ФП « По звинуваченню Сліпого Йосифа Івановича, Чарнецького Миколи Олексійовича та інших за арт.54-1»а» та 54-11 Карного Кодексу УРСР»[5]. Фізично ізолювавши єпископів УГКЦ та впливових священиків, які залишалися вірними Католицькій Церкві, радянським спец. службам вдалося створити підґрунтя для скликання Львівського псевдо – собору на якому відбувався «перехід» греко – католицького духовенства в лоно Російської Православної Церкви. «Собор» відбувся 8, 9 та 10 березня 1946 року. На ньому було представлено 232 делегати, з яких 216 священиків та 16 мирян і одноголосно проголосував за єднання з РПЦ, засудивши унію та Ватикан[6], про що пишуть нам в «Діяннях Собору» наступними словами: «В нашій історії церковна унія була придумана і проведена поляками, як найуспішніший і найбільшого стилю засіб «znisczenie Rusi»… Отже вже тоді Росія врятувала наш народ від ганебної загибелі. Зрештою, хто буде пам’ятати про дітей, як не мати?»[7]. Хоч сам Львівський псевдо-собор, був чистою фікцією котра була зорганізована за класичним сталінським сценарієм, про що ми можемо дізнатися прочитавши книгу видану після «собору», з вище згаданого примірника книги, котра носить назву «Діяння Собору» яскравий приклад:  «Генералісимус Сталін, ввійде в вічну історію, як збирач українських земель. Тому від нас, західних українців, нехай буде йому щира, сердечна, подяка, бо нашого морального довгу супроти Радянської влади ми ніяк не зможемо сплатити»[8]. Ліквідувавши Церкву на офіційному рівні влада СРСР розпочала поступову денаціоналізацію свідомості громадян Західної України.

Тоді ще митрополит Йосиф Сліпий отримавши термін ув’язнення у важких табірних умовах Сибіру, ніколи не забував про рідну Церкву та свій народ, адже живучи в надважких умовах, має сміливість звертатися до керівників радянської держави з проханнями та вимогами про визнання УГКЦ. Про це свідчать нам, його листи-скарги до радянського уряду, або очільників держави, з проханнями надати можливість існувати Українській Церкві. Один з таких листів був відправлений на ім’я Миколи Підгорного[9]  котрий був витриманий у стилі шаблонного письмового звернення до державного діяча та розважливого політика з апеляцією до його патріотичних почуттів, рацій та амбіцій, а також з надією на перегляд радянської політики щодо УГКЦ. Лист  складається з двох частин. У першій частині Йосиф Сліпий подає коротку автобіографічну довідку, обставини свого першого й другого засуду та перебіг своїх табірних поневірянь. У другій частині документу митрополит представляє справу УГКЦ в СРСР, наводить історичні та політичні аргументи на користь її визнання та існування, спростовує побоювання владної верхівки щодо антидержавної позиції та діяльності УГКЦ. Вкінці ієрарх запевняє Підгорного у лояльності УГКЦ до радянської влади[10]. Серед відомих скарг до очільників країни рад є також відомими: Меморіал до міністра внутрішніх справ УРСР; Лист – звернення до працівника КДБ М. Купцова; Скарга генеральному прокурору СРСР Р. Руденку та інші [11]. В усіх цих листах тодішній очільник «мовчазливої» Церкви, прохав їх хоч якимось чином по впливати на ставлення уряду до Церкви. Хоча знаємо, що він до кінця свого життя вірив, в те, що його Церква відновиться в Україні і зацвіте з новою силою, адже мрією всього його життя в Західному світі було повернутися в Україну.

В часі завершення Карибської кризи(1962 – 1963 рр.) та початку II Ватиканського собору(1962 – 1965 рр.), папа Іван XXIII – котрого називали папою миру, бо саме він допоміг вирішити конфронтацію між СРСР та США, будучи посередником у їхніх переговорах і який просив радянських лідерів про визволення митрополита Сліпого та інших католицьких достойників. Тому за Божим промислом ватиканській дипломатії вдається домовитися про визволення з ув’язнення митрополита Йосифа. Нащо митрополит запитав у посадовця МВС: «Чи моє звільнення означає привернення свободи Греко-Католицької Церкви, так як було рішено в Москві?»[12]на що він не отримав позитивної відповіді. Тому зрозуміло, що Радянська влада хотіла видворити не потрібного їм в’язня зі своєї країни.

Повернення Блаженнішого Йосифа на волю та його тріумфальний приїзд до Риму були надзвичайно радісною подією не тільки для українців, але й для всіх людей доброї волі. Відразу ж по визволенні він взявся над працею об’єднання УГКЦ, які були по розкидуванні по цілому світу у діаспорі, взяв участь у II Ватиканському соборі де підняв питання патріаршої гідності Церкви і соборові отці підтримали його надавши, на 46 сесії ІІ Ватиканського собору де його одностайно було підтримано соборовими Отцями,  і 23 грудня 1963 року Сліпий, а з ним і уся церква піднесені до патріаршої гідності з титулом Верховний архієпископ Львівський і Галицький[13].

Відвідуючи українські поселення у вільному світі, заохочуючи зберігати вірність Апостольському Престолові, своїм рідним традиціям, своїй Церкві та народові він підтримував українців в діаспорі: «Здаймо собі нині ось тут справу з того, що стоїмо в довгому історичному ряді наших церковних і державних мужів, вірних і громадян, що відповідальність за майбутнє нашого народу лежить на нас, сучасних і грядущих поколіннях. Оживити давну світлу українську традицію в думанні і діянні! Важке завдання, та Божа Премудрість нехай просвічує нам шлях! Виходім з того дому Божого Премудрости на свої все земські поселення ободрені і впевнені, що наша доля – недоля скінчиться і ясний день перед нами зазоріє. Амінь!». Завжди закликав у своїх творах до єдності українців словами: «Навчіться, що все своє, рідне, треба любити. Любіть свій нарід, за нього постійно моліться, для нього працюйте, вчіться і жийте»[14] , адже прекрасно розумів що в єдності сила народу, котра випливає з усвідомлення власної ідентичності: «Народе мій, стань уже раз собою! Позбудься своєї вікової недуги сварів і чварів, вилуговування чужим.. Отрясися од своїх вікових недостач, стань на свої ноти в Україні і на поселеннях, піднеси свою голову, випростуй свої рамена.. Покажи свою силу і вдячність, бо, шануючи своє минуле, ти ростеш у своїй могутності і славі!»[15] , а також усім навіть у еміграції продовжував пригадувати про обов’язок любити батьківщину не тільки як приналежного до україніьскої нації, але і через саму християнську свідомість: «Любов Батьківщини є природнім обов'язком кожної людини. У християн є юна чимось вищим, а саме: надприродною релігійною повинністю..., що походить з заповіді Божої — пошани й любови до батьків, а остаточно виростає з великої і загальної заповіді любові до ближнього, яка домагається, щоб ми любили всіх людей; одначе, щоб особливою любов'ю любили найближчих ближніх, а найближчими ближніми є наші батьки і Батьківщина»[16]. Цими словами патріарх Йосиф і по сьогодні звертається до нас, вже з небесних престолів і просить всемогутнього Бога за щасливе майбутнє для своєї Церкви і свого народу.


[2] З архіву ВУЧК, ГПУ,  НКВД, КГБ. Київ. «Сфера». 2003. С.289

[3] Див. дет. З архіву ВУЧК, ГПУ,  НКВД, КГБ. Київ. «Сфера». 2003. С. 290

[4] Статті 54-1 «а» та 51 – 11  КК УРСР (СРСР) — зрада Батьківщині: розстріл або позбавлення волі на термін 10 років   з конфіскацією всього майна

[5] З архіву ВУЧК, ГПУ,  НКВД, КГБ. Київ. «Сфера». 2003. С.289

[6]

[7] Діяння Собору. Львів.1946.с.16

[8] Там.само.с.18

[9] Микола Підгорний (1906–1983) був відомим партійно державним діячем не лише республіканського, а й союзного рівня. Він почав свою кар’єру ще під час громадянської війни, вступивши в ЧК у 1919 р., усього в 13 літ. Його стрімке кар’єрне зростання почалося з 1938 p., після його виступу на з’їзді КПУ. У 1940-х pp. він працював з перервами заступником наркома (міністра) харчової промисловости, а з 1946 р. став постійним представником уряду УРСР при Раді міністрів СРСР. З 1953 р. він вже другий, а з 1957 — перший секретар ЦК КПУ. У 1957–1963 роках Микола Підгорний, фактично, був керівником Української РСР, користувався великою довірою  Микити Хрущоваі часто супроводжував його у закордонних поїздках. У 1963 р., коли знову назріла внутрішня опозиція до Хрущова, той, щоб заручитися підтримкою, викликав Підгорного до Москви на посаду секретаря ЦК КПРС. Однак саме Підгорний, по суті, відіграв ключову роль у зміщенні Хрущова восени 1964 р. Якщо для Хрущова Підгорний був усього лиш “цукровим інженером”, то на широкій політичній арені він заслужив собі ім’я “президента Радянського Союзу”.

[10] Йосиф Сліпий «Спомини». Львів – Рим. 2014.с.403

[11] Всі ці скарги ми можемо знайти у книзі «Спомини» Йосифа Сліпого, на сторінках 417, 439 та 441, послідовно до вказаних документів.

[12] Йосиф Сліпий «Спомини». Львів – Рим. 2014.с.173

[13] Див. дет. Владика Андрій Сапеляк «Українська Церква на ІІ Ватиканському Соборі». Рим- Буенос –Айрес. 1967. С. 202 -208.

[14] Патріархат. Львів.1992.с.25

[15] Голос України. — 1992. — Ч.62

[16] Патріархат. Львів.1992.с.25

 
float
© 2008 - 2016. Тернопільська Вища Духовна Семінарія. Всі права застережено.
Використання матеріалів сайту дозволено при умові обов'язкового вказання активного гіперпосилання на джерело.
Прес-служба ТВДС не завжди поділяє думку авторів публікацій.

Developed in conjunction with Ext-Joom.com

Please publish modules in offcanvas position.