НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТь

Постать кардинала Йосифа Сліпого

PLG_VOTE_USER_RATING

PLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVE
 

Павло Боняківський

ТВДС ім. патріарха Йосифа Сліпого

Студента 4 – го курсу

pavlo-boni1996@mail.ua

Постать кардинала Йосифа Сліпого є одною із найбільш колоритних в історії українського  народу, та без сумніву одною із найбільш значущих. Важливість можна окреслити із багатьох аспектів – велика праця над духовним та інтелектуальним розвитком українського духовенства, очищення східного обряду від домішок та проникнення православ’я з боку Москви та латинства з боку польського населення, відкриття багатьох навчальних закладів гуманітарного та духовного спрямування, відкриття журналів та видань, опіка над культурним вдосконаленням в державі; на світовій арені виступав, як реформатор Української Церкви та культурний державний діяч, без сумніву людина глибоко духовна та інтелектуально розвинена.

Він без перебільшення є гідним спадкоємцем свого попередника – Митрополита Андрея Шептицького. Митрополит відіграв колосальне значення у житті Сліпого. Як подає Ярослав Пелікан у книзі «Ісповідник віри між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого»: «Свою синівську відданість «моєму великому попередникові Слузі Божому Митрополитові Андрею» та його пам’яті Сліпий виявляв у різний спосіб, у тому числі через послання до вірних у річниці смерті Шептицького, перше з яких він виголосив 1 листопада 1963 року у базиліці св. Петра у Римі, кілька місяців після свого звільнення».[1] Як подає вище згадана книга, подячні проповіді Митрополит Сліпий виголосив ще кількаразово у 1967, 1969, 1972, 1973, 1974 роках.[2]

«Митрополит почав питати катехизм. Отець [Плятон] Карпінський показав Митрополитові на мене, і він запитав мене, «що то є Общеніє Святих», на що я дав вдовольняючу відповідь»[3]. Саме так, за словами Патріарха Йосифа, відбулась перша зустріч із людиною, котра мала стати наставником цілого його життя, ба і більше –  його духовним батьком.

У своєму глибоко особистому свідченні Сліпий так писав про Митрополита Андрея: « Уже в гімназії і згодом в університеті я мріяв стати професором, хоча вважав, що це може бути перешкодою моєму священичому покликанню. Та коли мій попередник, Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, перед яким я відкрив найглибші таємниці моєї душі, вислав мене на вищі студії до Інсбрука, вирішилася доля мого життя як священика. За це я вдячний йому, як і моїм батькам, з усього серця. І з того моменту я ввійшов, принаймні до деякої міри, у світ далекоглядних планів та велетенської праці [nei kungimiranti piani e nelle gigantesche opere] митрополита Андрея Шептицького на церковній та суспільній ниві».[4]

«При іншій нагоді Йосиф Сліпий говорив про життя митрополита Шептицького як «многострадальне, трудяще й високотворче». Він «станув на чолі не лише своїм умом, але станув передовсім своєю святістю і своїм чином», був «аскетом і генієм». Цю вдячність Сліпий проніс через ціле своє життя, про що багато років згодом написав у листі до небожа Митрополита, графа Яна Шептицького. Він був Мойсеєм, який вивів український народ з неволі».[5]

Більше того Сліпий був не тільки прибічником ідей Митрополита Шептицького, з чого дізнаємося вище, але був тим, хто продовжив його діяльність, як наступник. Коли відчувається настільки близький  духовний контакт між цими великими стовпами віри УГКЦ у часах більшовизму та передвоєнним періодом, то причинно-наслідковим зв’язком цього є спільність поглядів та діяльність у одному руслі, оскільки пеклися про свою Церкву та свій народ. Одним з таких спільностей є запровадження богословського факультету в університет, та плекання національної культури; за прикладом Митрополита заохочував та контролював українське чернецтво у вигнанні; як і Митрополит Андрей, так і Йосиф Сліпий вбачали, що наукове зубожіння духовенства може призвести до майбутнього занепаду Української Католицької Церкви; ще одна спільність – це заснування Шептицьким журналу «Богословія» у 1924 році, та продовження його діяльності Сліпим; Митрополит Шептицький започаткував літургійну реформу, ціль якої було відвернення подальшої латинізації, яку підготував на базі глибинного розуміння східнохристиянського богослужіння, та яка ввійшла до Конституції про Святу Літургію, як першу опубліковану Конституцію Другого Ватиканського Собору, на яку посилався Кир Йосиф Сліпий, порушуючи питання, що стосувалися Конституції про Святу Літургію; 1963 року у своїй кампанії, на підтримку окремого «Східного Кодексу» для Східних Церков Митрополит Йосиф звернувся до авторитету і прикладу Кир Андрея; наступною спільною думкою, котра мала утвердити українську Церкву у своїх позиціях була єдність з Римом, бо ж для Сліпого та Шептицького «Берестейська унія з Римом була не стільки силою, що протидіяла злиттю з Російською Православною Церквою, а радше вона була гарантом збереження її ідентичності та виявом вселенськості»[6]; ще однією спільністю, чи точніше продовженням Митрополитом Сліпим  діяльних традицій блаженної пам’яті  Андрея було те, що він відстоював політику надання влади та повноважень Галицької Митрополії у вигнанні серед української діаспори чи українців, які жили у римо-католицьких єпархіях [7]; стосовно розвитку та утвердження Української Католицької Церкви, то Митрополит Андрей вбачав це в розбудові тієї структури, що притаманна Східним Церквам – це статус патріархату[8], і саме цю позицію так бурхливо підтримував патріарх Йосиф, як він сам себе називав, приїхавши по засланню до Риму.           

Свого часу, ще за часів австрійського панування, митрополит Андрей виступив у парламенті з вимогою заснування у Львові Українського університету. Перший декрет, який видає Йосип Сліпий після звільнення, перебуваючи у Римі, – це заснування там Українського католицького університету. У цьому сенсі була певна послідовність, спадкоємність дій між обома великими предстоятелями УГКЦ у XX столітті".[9]

Та все між ними також існували відмінності через їхнє покликання ченця-науковця та священика-науковця.[10] «Ідейно-філософські погляди Андрея Шептицького та Йосипа Сліпого різнилися. Митрополит Шептицький був більш творчим, відкритим до новаторських підходів та нестандартних рішень. Йосип Сліпий був прихильником консервативної, суворої схоластичної методики у філософії та такого ж підходу до церковного життя. Водночас, коли Йосип Сліпий опинився після ув'язнення на Заході, у "вільному світі", він став спадкоємцем багатьох ідей Андрея Шептицького. Це стосується актуального і сьогодні питання міжконфесійних взаємин. У перші роки ув'язнення митрополит Йосип гостро засуджував перехід у православ'я деяких священиків та обстоював основні догматичні засади Католицької церкви. Але, пройшовши своєрідну "школу" ГУЛАГу, уже в Римі почав шукати примирення і поєднання з українським православ'ям, заявляючи, що з ним греко- католики мають спільне джерело віри. Попри твердий характер, патріарх до кінця свого життя не переставав вчитися і коригувати власні погляди».[11]

Власне, є ще одна вагома спільність, яка підкреслює однобічність діяльності обох митрополитів – це умови, в яких їм випало вести провід Церкви в Україні.  Тому вважаю за потрібне провести своєрідну біографічну та позиційну аналогію обох предстоятелів Української Католицької Церкви періоду з кінця ХІХ до другої половини ХХ століть, за допомогою історико – критичного методу. Для початку складемо дефеніцію вагомості та важливості проводу Галицькою митрополією на той час: 

«Розлогою Львівсько – Галицько – Каменецькою єпархією, що складалася з трьох крилосів, управляв Львівський архиєпископ, який одночасно був митрополитом Галицької Церковної Провінції. На Львівського архиєпископа були покладені відповідальні обов'язки й відповідальності. Тому протягом цілого ХІХ ст., а особливо від заснування 1807 р. Галицької митрополії з осідком у Львові це становище займали справді визначні особи. На них зверталися очі всієї Церкви і народу. Вони репрезентували їх у Відні, у Римі й у цілому світі, надаючи тон суспільному життю Галичини. Тим-то львівських архієпископів уважно добирали й перед ними відкривалися дуже нелегкі можливості».[12]

Знаємо, що на митрополита Андрея був покладений провід Церквою у часах І Світової Війни, в часі кривавих баталій між блоком Антанти протагоністами котрої були Британська імперія, Франція та Російська імперія, та блоком Троїстого Союзу на чолі якого були Німеччина та Австро – Угорська імперія. Війська царської Росії зайняли Львів 3 вересня 1914 року, та з приходом одразу заборонили публічне вживання української мови; закривали будь – які українські видання, школи, установи, хіба що окрім тих, котрі перебували у власності колабораціоністів – москвофілів[13];переслідували про – українських діячів, котрі не втекли з австро – угорськими солдатами; ввели у використання та активну пропагандиську діяльність термін «мазепинщина», на означення будь – якого виявлення українськості , що згодом трансформувався у термін «петлюрівщина», а у часах ІІ Світової війни – «бандерівщина», що мало на меті образу, висміювання та утиснення, не тільки через ЗМІ, а також через переслідування та вивезення на каторжні роботи, всіх прихильників національно – визвольної боротьби. Тому тодішньому митрополиту довелося відстоювати не тільки права Церкви, а й держави.

Єдиною вцілілою, інституцією того періоду, котра мала Божі та національні орієнтири була Греко – Католицька Церква на чолі з митрополитом Андреєм, добре знаного як одного з провідних прихильників єднання російського православ’я з Римом[14]. Хоч знаємо, що митрополит Андрей займав міцні релігійні позиції, як очільник та реформатор УГКЦ у той період, так і міцні державні позиції, як почесний предсідник та учасник австро – угорського сойму, та все ж після його промови під час богослужіння в неділю 6 вересня 1914 року в Успенській церкві Львова в якій він говорив: «наше православя  є церковне, тоді як їхнє [російське] державне… «казьонне», то є вони спирають своє православ’я на державній силі, тоді як ми черпаємо ту силу єдности зі Святою Католицькою Церквою, через котру спливає ласка Божа і в котрій є правдиве джерело спасення»[15] - його слова були трактовані, як «підривні» та через них він був заарештований (15 вересня того ж року) , а також був проведений обшук в митрополитчих палатах та конфісковано архіви митрополії.[16] Під час слідства у Києві, куди було вивезено митрополита Шептицького після кількох днів домашнього арешту у Львові, він таємно висвячує на єпископа ректора тодішньої Львівської семінарії о. Йосифа Боцяна. Під час заслання митрополита (1914 – 1917 рр.), Галицька Митрополія залишилася без проводу, бо Станіславівський єпископ Григорій Хомишин перебував у Відні за час російської окупації, а єпископ Констянтин Чехович через облогу Перемишля не мав можливості доступу до власної єпархії та помер там у 1915 році. Паралельно з тим, під час окупації Росією Галичини, волинський архиєпископ Євлогій Георгієвський провадив широкомасштабну проросійську пропаганду. Цей період супроводжувався також великим релігійним занепадом, насамперед, через дефіцит священиків, котрих за підозрюване  москвофільство та проросійську пропаганду було кинуто у в’язниці австрійською владою, та через втечу самих священнослужителів із прифронтових сіл, відповідно актуально тут згадати слова Спасителя –  «вдарять пастиря і вівці розбіжаться»; російські війська всяко схиляли сільське населення до переходу на православя, часто також із методами фізичного насилля. Галицький генерал – губернатор Георгій Бобринський у квітні 1915 року у газеті «Церковный весник» прогнозував таке майбутнє для УГКЦ : «православні священики висилались на спорожнілі парафії без балотування [опитування парафіян]. … Уніятська Церква не має майбутнього. Незначна частина уніятів перейде на римо – католицизм, а основна маса перейде на православ’я без будь – яких зусиль з нашого боку». Аж по зайнятті знову Австро – Угорською імперією Львова 22 червня 1915 року та приїздом сюди митрополита Андрея у вересні 1917 року[17], Галицька Митрополія починає свою віднову[18] та подальше функціонування в умовах відносної недоторканості.[19]

             Не випадково, що саме тоді у міжвоєнний час Боже провидіння посилає митрополитові Андрею майбутнього коад’ютора та митрополита Львівського Йосифа Сліпого, найбільш відповідного кандидата для проводу Церквою, як зазначив сам митрополит[20]. Є присутні 2 джерела з яких користаємо щодо вибрання Шептицьким Сліпого на свого коа’ютора із правом наслідництва: 1 – ше джерело – це «Спомини», написані самим Йосифом Сліпим по приїзді до Риму після заслання: «Митрополит думав, що його спрячуть, і тому післав отця Йосифа Кладочного з листом до Східної Конґреґації і предложив мене на свого наслідника. Крім цього, написав він кілька листів, думаючи, що поллється кров. У дійсності, крім ув’язнення, не було розстрілів аж до відвороту большевиків. Митрополит натякнув мені на номінації, але я не брав цього на серйо, бо де ж було можливо дістатися в тодішних умовинах до Риму. Тим часом о. Кладочний вернувся, хоч і з великими труднощами, і Митрополит дав мені прочитати лист кардинала Тіссерана про мою номінацію». Інше джерело це книга, написана Кирилом Королевським «Митрополит Андрей Шептицький (1982 - 1944)», в якій автор подає, що вже 10 жовтня 1939 року митрополит Андрей написав листа Пієві ХІІ, щодо найменування свого наступника на Галицький престіл та поручив відравити його до Риму молодому священику отцеві - єзуїту Георгію Москві, якому таки вдалося перейти гори Карпати, доправити листа до Папа та благополучно повернутися з відповіддю, де йшлося про призначення «Йосифа Сліпого львівським коад’ютором із подальшим наступництвом і титулярним архиєпископом Серреса у Македонії» (З обережности ця номінація ніколи не була надрукована; Кир Йосиф Сліпий фігурує як митрополит в Annuario pontificio лише 1946 р. у зошиті, надрукованому у 2 березня того ж року, тимчасом як 11 квітня 1945 р. він був уже заарештований) .[21] Щодо свячень Сліпого є також дві версії: 1- ша є подана у «Споминах»: «Було перед св. Николаєм, але сейчас я побачив празник Непорочного Зачаття і на це свято (22 грудня 1939 року) прохав я про свячення. Кажуть, що то сталося по бажанню моєї покійної матері, яка мала велике набоженство до Непорочного Зачаття і на цей празник завжди замовляла Службу Божу. Про свячення прохав я в молитовниці Митрополита з огляду на його недугу. Святителями були єпиєпископ Н. Будка і єпископ Н. Чарнецький, в сослуженні капітули(Свідками свячень були Климентій Шептицький, крилошани Львівської митрополичої капітули отці Леонтій Куницький, Александр Ковальський, Роман Лободич, д-р Василь Лаба)», а інше подає, що свячення відбулись таємно у крипті собору св.Юра в співслуженні 2 єпископів та священиків капітули[22]; також символічно, що замість владного жезлу Сліпий отримав з рук митрополита Шептицького дерев’яний посох, який належав єпископові Йосифові Боцянові (У 1914 році Шептицького, як «царського в’язня», етапували через Київ углиб Росії, і в одному з київських готелів він таємно висвятив Йосифа Боцяна та призначив його відповідальним за душпастирство на Волині)[23].

Як подає Олег Турій, кандидат історичних наук, завідувач кафедри церковної історії та проректор із програмного розвитку УКУ: «митрополит Андрей Шептицький перед призначенням свого наступника,  роздумував над тим, хто мав би стати його помічником і перебрати на себе провід Церкви. В своїй номінаційній грамоті для кир Йосифа він так і писав, що в обставинах, коли ми очікуємо від ворога переслідувань, а навіть і знищення Церкви, потрібна особа, яку б не зламали жодні випробування. Безкомпромісність і незламність були тими рисами, які визначали поставу майбутнього патріарха і за які його високо цінував митрополит Андрей та інші люди; В умовах переслідувань, а навіть можливого знищення нашої Церкви, якого очікуємо, важливо, щоб її очолювала людина, яка не похитнеться і не поступиться перед цими обставинами».[24] Проте митрополит Андрей, передбачаючи надзвичайно непрості умови УГКЦ з якими стикнеться його наступник у листі до Папи Пія ХІІ просив відновити та  поширити ті повновласті, які були надані йому ще Папою Пієм Х, тим самим дбаючи про майбутню долю Церкви та наступника.[25]

Умови, в яких митрополит Йосиф Сліпий очолив провід Церквою, супроводжуються подібними, можливо й ще важчими, переслідуваннями, утисненнями, ув’язненнями, провокаціями, занепадом та труднощами з боку тодішніх більшовицької та нациської систем, котрі він називав «машинами смерті». Окупаційна акція Радянського Союзу у Західній Україні розпочалась 17 вересня 1939 року, та відповідала своєрідною «екранізацією» в життя пакту Молотова – Ріббентропа, укладеного між нациською Німеччиною та СРСР. Армія швидко просунулась вперед і вже через кілька днів ввійшла до Львова. «На час вторгнення радянських військ Українська Греко – Католицька Церква в Галичині складалася зі Львівської архиєпархії і підпорядкованих їй Станіславівської та Перемиської єпархій. …ієрархія та духовенство Греко – Католицької Церкви, яка фактично залишалася єдиною вагомою українською інституцією, що вціліла після того, як інші було зліквідовано, або їх поглинули нові радянські установи, не плекали марних сподівань. Оскільки Церква однозначно виступала проти комуністичної ідеології та була тісно пов’язана з українськими національними змаганнями, нові правителі не могли не вбачати в ній серйозної перепони на шляху до встановлення радянської влади та головного осердя українського національного опору».[26] На УГКЦ лунали постійні провокації та звинувачення з боку Радянського Союзу, стосовно нібито політичної співпраці з Заходом в бік підривної праці проти СРСР.[27] Безпосередня ліквідація УГКЦ почалася зі створенням так званої «ініціативної групи», до якої входили Мельник, Костельник, Пельвецький та Львівського псевдособору (1946 року), який відбувся за їх безпосередньої участі, та на якому УГКЦ нібито воз’єдналася із Російською Православною Церквою.[28] Рік перед тим, 11 квітня 1945 року, Йосифа Сліпого було заарештовано та проведено кілька допитів стосовно УГКЦ та його причетності до антирадянських рухів[29]. 20 лютого 1945 на нього заведено справу під назвою «Ходячие» з наступними звинуваченнями: антирадянська націоналітична діяльність серед українського населення; в період німецької окупації активно виступали проти радянської влади, призиваючи населення до боротьби за «Самостійну Україну» з буржуазно – націоналістичними формами управління. 10 березня 1945 року секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов дав дозвіл на проведення репресій стосовно УГКЦ, а зокрема і стосовно її очільника, та підтвердив звинувачення на митрополита Йосифа Сліпого за активну допомогу німцям і ОУН – УПА та дав дозвіл на арешт і судовий процес. Із телеграми, написаної 13 березня 1945 року, наркомом держбезпеки СРСР В. Меркурова наркому держбезпеки УРСР С. Савченку щодо проведення репресивних заходів дізнаємося, що  в цілях переривання ворожої роботи зі сторони духовенства уніатської церкви в західних областях УРСР дозволяється провести дані заходи: заарештувати із числа священнослужителів осіб, які були причетні до оунівського підпілля, організаторів дивізіх «СС-Галичина», установлених німецьких агентів і активних помічників окупантів Сліпого Й.І., Будку, Хомишина та Чарнецького.[30] Згодом кількаразово дані звинувачення було підтверджено та висунуто на священнослужителів УГКЦ[31].  Як бачимо звинувачення крутяться довкола антирадянської пропаганди та співпраці з окупантськими військами, та, насамперед, налаштовані на ієрархію та провід УГКЦ, адже радянська влада добре знала, що «обезголовивши» Церкву в Україні – тобто позбавивши її ієрархічного проводу, то надзвичайно сильно послабить опір. Йосифа Сліпого перший раз засуджено на 8 років каторжних робіт, а згодом у 1953 термін увязнення продовжено на невизначений час. В підсумку Йосиф Сліпий у засланні відбув 18 років, та відвідав безліч лягпунктів, лягерів, тюрем на побував у будинку для інвалідів. У 1963 році, за клопотаннями тодішнього Папи Івана ХІІІ та американського президента Д. Кеннеді його звільнили, відправивши до Риму та при цьому заборонили вїзд на територію Рядянського Союзу. Проте Йосиф Сліпий  продовжував опікуватися УГКЦ на її етнічних землях та в діаспорі наскільки дозволяло йому становище та умови, в яких перебував.

Провівши аналіз життєпису обох очільників у певних часових періодах, насамперед у періодах переслідувань Церкви на початку та середині ХХ ст., простежується чітка паралель. Обоє митрополитів були засуджені на репресивні заходи без жодних підстав для звинувачення, обом довелося на взяти не себе провід Церквою у умовах переслідувань Церкви та проведення репресивних заходів щодо її очільників, в умовах морального, релігійного та культурного занепаду (цікавим є той факт, що митрополит Андрей, бувши на слідстві у Києві, таємно висвячує у готелі тодішнього ректора Львівської семінарії Й. Боцяна, який був єдиним єпископом тоді в Україні, бо Станіславівський єпископ Григорій Хомишин перебував у Відні за час російської окупації, а єпископ Констянтин Чехович через облогу Перемишля не мав можливості доступу до власної єпархії, як також і митрополит Йосиф таємно висвятив В. Величковського у готелі в Москві). Також важко переоцінити їхній вклад у науковий розвиток Церкви. «Тим то Митрополит став великим українським церковним письменником та речником Католицької Церкви в нашім народі. Очевидно, як пастир Митрополит Андрей виявив свою душу передовсім у своїх пастирських посланнях, хоч крім того він написав багато популярних і наукових розвідок, а особливо в останніх роках чимало богословських творів. Як перший том писань Митрополита видала Академія його переклади Аскетичних Творів Святого Отця нашого Василія Великого, як IV-V том Праць Богословської Академії»[32], а також Твори — Пастирські послання митрополита Андрея в 1889-1904 років (як XIV том Праць Богословської Академії).[33] Загалом Андрей Шептицький є автором таких праць: «Пастирські послання до духовенства і вірних», «Про російський католицький екзархат», «Про обрядові справи», «Вірність традиції», «Праця над з’єднанням церков», «Про обряди», «Як будувати рідну хату»[34]. Творчий ж доробок Йосифа Сліпого – кілька томів «Історії Вселенської Церкви в Україні» та «Історії Вселенської Церкви», написаних у засланні, «Філософічні нариси», «Томізм з слов’янським акцентом», «Погляд на догматичні і історичні основи Греко- Католицької Церкви на Україні» та рукопис «Про меморія»[35],  «Die Trintatsehre des byzantinishen Patriarchen Photios», «De principio spiritationis in SS. Trinitate», «Die Auffassung des «Lebens» nach dem Evamgelium und I.Briefe des HI.Johannes», «Про святі тайни» та ін.[36]

Певною даниною, яку Кир Йосиф бажав сплатити Митрополиту Шептицькому за те, що той без перебільшення відіграв ключову роль у перебігу подальшої долі Сліпого, як науковця, згодом ректора, єпикопа коад’ютора та митрополита Галицького, є вагомий внесок, а навіть активна участь у його беатифікаційному та канонізаційному процесі[37]. Сам Кир Йосиф так говорить про Митрополита Андрея у своїх творах: «Цілість його збірки служить як «доказ його невсипущої роботящости і любови до своєї Української Католицької Церкви».[38]

Ці велети духа відіграли надзвичайну роль у становленні інтелектуального, суспільного та культурного розвитку української держави, а насамперед ключову роль у становленні української Церкви ХІХ – ХХ ст., як повноцінної Церкви Сходу, в єдності з Христовим Намісником єпископом Риму.


[1] Сліпий, Твори 12:99-102

[2] Див. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. Львів: АРТОС, 2015 р.,с.102

[3] Й. Сліпий, «Спомини»,\ред. Іван Дацько, Марія Горяча, вид.2-ге, Видавництво УКУ, 2014р., с.77

[4] Slipyj, «Brevi note autobiografiche scritti dal Cardinale Jozyf Slipyj nel 1965», Arch. Pat. 32:162

[5] Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. Львів: АРТОС, 2015 р.,с.87-88

[6]Там само, с.100

[7] Див. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. Львів: АРТОС, 2015 р.,с.93, 94, 95, 97, 98

[8]Див. Журнал «Патріархат», ч.4 (липень – серпень 2014), с.24

[10] Див. Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого. Львів: АРТОС, 2015 р.,с.96

[12] о.Софрон Мудрий «Нарис історії Церкви в Україні», видавництво оо. Василіан, Рим – Львів, 1995 р., с. 336

[13] Баран. Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність, Мюнхен, 1947 р., с. 58 – 62, 58

[14] Богдан Боцюрків, Українська Греко – Католицька Церква і Радянський держава (1939 – 1950), видавництво УКУ, Львів, 2005 р., с. 33

[15] Баран. Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність, Мюнхен, 1947 р., с. 63

[16] Див. Богдан Боцюрків, Українська Греко – Католицька Церква і Радянський держава (1939 – 1950), видавництво УКУ, Львів, 2005 р., с. 33

[17] Шептицький перебував у російському полоні до самого початку Лютневої революції 1917 року; спершу під домашнім арештом у Курську, потім, від вересня 1916 року у відомі своїми жорстокими умовами «церковній тюрмі» - Суздальському Спасо – Євтиміївському монастирі (Кирило Королевський, Митрополит Андрей Шептицький, 1865 – 1944, Рим, 1964 р., с.131), і, насамкінець, в дешо кращих умовах утримувався у Ярославлі (Правда про унію…, с. 140). Після звільнення тимчасовим урядом 14 березня 1917 року прибув до Петрограда (Кирило Королевський, Митрополит Андрей Шептицький, 1865 – 1944, Рим, 1964 р., с.140 - 141). Тут у травні 1917 р. кир Андрей, згідно з наданими йому папою особливими повноваженнями, скликав собор , на якому було проголошено створення в Росії Греко – Католицької Церкви на чолі з екзархом Леонідом Фьодоровим. Перед тим як через Стокгольм виїхати з Росії, митрополит ненадовго відвідав Київ. Шептицькому не вдалося одержати в Росії в’їзну візу до риму, і через Німеччину і Швейцаріювін дістався до Відня, звідки повернувся у вересні 1917 року до Львова. / Богдан Боцюрків, Українська Греко – Католицька Церква і Радянський держава (1939 – 1950), видавництво УКУ, Львів, 2005 р., с. 16 - 17

[18] В Галичині на митрополита чекало багато проблем, що їх принесла з собою війна: майже суцільне розорення сілі знищення храмів, зубожіння народу, особливо на селі,  депопуляція, велика кількість інвалідів і сиріт, наслідки російської антикатолицької пропаганди , яка пустила коріння по деяких парафіях, гостра нестача священиків. На додакток у Станіславівській єпархії виникла «календарна війна», через вкрай невдалу спробу єпископа Григорія (Хомишина) ввести («новий») юліанський календар.  / Богдан Боцюрків, Українська Греко – Католицька Церква і Радянський держава (1939 – 1950), видавництво УКУ, Львів, 2005 р., с.17

[19] Див.Богдан Боцюрків, Українська Греко – Католицька Церква і Радянський держава (1939 – 1950), видавництво УКУ, Львів, 2005 р., с. 12 - 24

[20] Й. Сліпий, «Спомини»,\ред. Іван Дацько, Марія Горяча, вид.2-ге, Видавництво УКУ, 2014р.

[21] Автентичний текст листа – відповіді можна знайти у: ПП Сергійчук М.І., «Патріарх Йосиф Сліпий у документах радянських органів державної безпеки 1939 - 1987», Київ, 2012 р, с. 21 - 22

[25] Див.Й. Сліпий, «Спомини»,\ред. Іван Дацько, Марія Горяча, вид.2-ге, Видавництво УКУ, 2014р., с.271

[26] Богдан Боцюрків, Українська Греко – Католицька Церква і Радянський держава (1939 – 1950), видавництво УКУ, Львів, 2005 р., с.17

[27] Див. Богдан Боцюрків, Українська Греко – Католицька Церква і Радянський держава (1939 – 1950), видавництво УКУ, Львів, 2005 р., с. 29

[28] З духовенства не було нікого. Один студент Богословської академії з Лошнева коло Теребовлі був вибраний також і розповідав мені цілу сцену проголошення прилучення. Він сказав, що це був зоологічний (тваринний) вибух якоїсь вимушеної радості, бо по кожному слові промовця вибухали оплески і рев присутніх, а розставлені агенти НКВД уважно гляділи, чи всі плещуть і «радуються». \ Й. Сліпий, «Спомини» \ред. Іван Дацько, Марія Горяча, вид.2-ге, Видавництво УКУ, 2014р., с.139

[29] Див. ПП Сергійчук М.І., «Патріарх Йосиф Сліпий у документах радянських органів державної безпеки 1939 - 1987», Київ, 2012 р., с.69 – 93, 107 - 116

[30] Див. ПП Сергійчук М.І., «Патріарх Йосиф Сліпий у документах радянських органів державної безпеки 1939 - 1987», Київ, 2012 р., с.95, 104 – 106, 142 - 147

[31] Див. ПП Сергійчук М.І., «Патріарх Йосиф Сліпий у документах радянських органів державної безпеки 1939 - 1987», Київ, 2012 р.

[32]Патріарх і Кардинал Йосиф Сліпий, Рим, при патр.. храмі св.. мучеників Сергія і Вакха і Жировицької Богоматері у свято св. ап. Андрея Первозванного, 13.ХІІ.1976.

[33]ВИДАННЯ УКРАЇНСЬКОГО КАТОЛИЦЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМ. СВ. КЛИМЕНТА ПАПИ, Праці Греко-Католицької Богословської Академії, Митрополит АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ «Твори», Рим, 1978р., с.ІХ

[34]Див. http://uk.wikipedia.org/wiki/Андрей_(Шептицький)

[35] УКРАЇНСЬКИЙ КАТОЛИЦЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ IM. СВ. КЛИМЕНТА ПАПИ, ТВОРИ ПАТРІЯРХА І КАРДИНАЛА ЙОСИФА, Том ХІІІ, Рим, 1996р., с. ІІІ

[36] Див.http://uk.wikipedia.org/wiki/ Йосиф_(Сліпий)

[37] Патріарх і Кардинал Йосиф Сліпий, Рим, при патр.. храмі св.. мучеників Сергія і Вакха і Жировицької Богоматері у свято св. ап. Андрея Первозванного, 13.ХІІ.1976. та ін.

[38] Сліпий, Твори 10/11:147

 
float
© 2008 - 2016. Тернопільська Вища Духовна Семінарія. Всі права застережено.
Використання матеріалів сайту дозволено при умові обов'язкового вказання активного гіперпосилання на джерело.
Прес-служба ТВДС не завжди поділяє думку авторів публікацій.

Developed in conjunction with Ext-Joom.com

Please publish modules in offcanvas position.