НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТь

Патріарх Йосиф Сліпий, як ісповідник віри Воскреслої Церкви

PLG_VOTE_USER_RATING

PLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVE
 

                                               Шувалов Віталій

ТВДС ім. патріарха Йосифа Сліпого

Студент 4 – го курсу

Постать патріарха Йосифа Сліпого, є дійсно унікальною і однією з найбільш визначних історичних постатей не тільки нашої Церкви, але і всього українського народу. Він своїм свідченням віри і невтомною працею на благо Церкви і народу, спричинив до віднови і розквіту нашої мученицької Церкви в умовах діаспори, а завдяки його спадку сьогодні за Божою ласкою розвивається Наша Церква в Україні.

В 1963 році, за сприянням папи  Івана XXIII, американського президента Джона Кеннеді, та безпосереднім старанням американського журналіста Нормана Кезенса, котрий особисто домовлявся про звільнення з ув’язнення з Микитою Хрущовим (тодішній Ген.Сек. ЦК КПРС[1]),  митрополита Йосифа Сліпого було визволено з радянської неволі[2]. В таборах ГУЛАГу, блаженної пам’яті Йосиф Сліпий перебував аж 18 років, і тільки ласка Божа і любов до Церкви і України не зламали духу цього Христового воїна, хоча і підірвали його і без того кволе здоров’я. Він як батько і пастир своєї знедоленої Церкви, котра була розкинена по світі починає збирати буквально по крупинках українців, центром єднання котрих стала Церква. Адже відразу ж по прибуттю до Риму, 3 березня 1963 року митрополит закликає у Великодньому посланні всіх українців «...зберігати єдність за всяку ціну і, хоч розкидані скрізь, то все ж об'єднані в Євхаристії і у Великодній вірі, вираженій словами «Христос Воскрес»»[3], а вже 28 березня того ж року бере участь у конференції українських єпископів. Йосиф Сліпий висуває вимогу надання патріархату Українській Католицькій Церкві у своїй промові 11 жовтня 1963 року, на 46 сесії ІІ Ватиканського собору де його одностайно було підтримано соборовими Отцями,  і 23 грудня 1963 року Сліпий, а з ним і уся церква піднесені до патріаршої гідності з титулом Верховний архієпископ Львівський і Галицький[4].

 Але тим не менш можна багато і довго говорити про численні заслуги блаженної пам’яті Йосифа Сліпого перед Богом, Церквою і своїм народом, завдяки його розбудові та об’єднанні нашої стражденної Церкви в діаспорі. Нас, власне, цікавить короткий огляд планів і подій на шляху ліквідації Української Церкви диктаторським радянським окупаційним режимом, на чолі зі Сталіним. Пропоную розглянути причини, дії і наслідки ліквідації нашої Церкви на Львівському псевдо – соборі в 1946 році, а також з перспективи історії  поглянути на постать ісповідника віри нашої Церкви Йосифа Сліпого у цю бурхливу і важку епоху, який напевне завжди пам’ятав слова Христа в часі нагірної проповіді: «Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихе слово на вас, обмовляючи мене ради. Радійте і веселіться, бо нагорода ваша велика на небі.»[5]. То му і не дивно що на його гербі була відома латинська фраза « Per aspera ad Astra»[6] котра була його життєвим кредо. І дійсно він разом з народом і Церквою свідчили світу ту брутальність і не людськість Радянського державного апарату, котрий в відкриту оголосив війну Самому Богу.

Думаю, для нікого не секрет, що атеїстична ідеологія Союзу Радянських Соціалістичних Республік не толерувала релігії, називаючи її пережитком капіталізму та інструментом в руках імперіалістів, тому і будь яким способом нищила усяке богопочитання. Мимо волі пригадуються цитата відомого літературознавця та одного з ідеологів соціалістичної революції Іванова Розумника: « Соціалізм є релігійною ідеєю, новою вірою і новим знанням, котрий йде на заміну старої християнської віри. Ця нова ідея – Соціалізм – буде динамітом. Вона знищить ланцюги котрими християнство закувало тіло людини. В християнстві страждання одної людини врятували світ, в Соціалізмі майбутніми стражданнями світу врятується кожна людина.»[7]. Тому і не дивно що Радянський союз бажав знищити найбільше Українську Греко-Католицьку Церкву, як головного ідеологічного конкурента, для повного контролю над розумами так званого робочого класу, бо добре знали, що засади Католицької Церкви завжди стоять на сторожі Божих істин які передбачають за собою дарування людині спасенної надії побудованої на тверезих суспільних життєвих засадах. А цього соціалістична «цензура» аж ніяк не могла допустити, пропагуючи сліпу віру в утопічні ідеї комунізму і саме тому вона повинна вирішувати як має думати громадянин Радянського Союзу. Слушно зауважує це Мирослав Попович описуючи реалії радянського духовного життя: «Пануючи від дитячого садочка до академії наук ідеологія мала характер політичної релігії (…), це означає, що ніхто і ніколи не міг повністю усвідомлювати наскільки глибоко проникають в його світогляд некритично сприйняті загальновизнані догмати. (…) і за догми і пересідки комуністичної «духовної сивухи» чіпляється її  свідомі захисники так само вперто, як і рядові жертви режиму»[8]. Тому власне і «український католицизм»[9], як його називає блаженної пам’яті владика Софрон Мудрий стояв чекістам неначе кістка в горлі, бо вони прекрасно розуміли, авторитет і вплив греко – католицької  Церкви серед галичан, прекрасно знали про високу духовно – інтелектуальну  підготовку українського духовенства, котре по суті також становило основу інтелігенції поневоленого і гнобленого українського народу, який так прагнув до незалежності. Через це і не дивно що ліквідаційні процеси Львівської греко – католицької митрополії, були ретельно сплановані і розроблені у найвищих кругах державної влади СРСР. Тому було вирішено «приєднати» Галицьку греко – католицьку митрополію до Російської Православної Церкви, котра в наслідок так званої Сергієвої реформи 1943 року[10], остаточно стала слухняним інструментом в руках комуністичної влади[11].

В не забарі другого березня 1945 року Рада в справах РПЦ при РНК СРСР очолювана Георгієм Карповим, отримала наказ, про підготовку програми боротьби з Ватиканом, а зокрема і повної ліквідації УГКЦ, на теренах Радянського Союзу[12]. А вже через дванадцять днів Карпов відправив доповідь на імена ключових радянських керівників Сталіна, Молотова і Берії, про стан і історію греко – католицької Церкви[13]. Запропонував наступний план дій, який ми будемо прослідковувати на протязі цілого сюжету цієї статті, де умовно ділимо на чотири етапи.

Проект ліквідації УГКЦ:

  • Провокація і висунення звинувачень в адресу ієрархів Церкви.
  • Повна фізична ізоляція ієрархів та впливових священиків УГКЦ від решти клиру, та вірних.
  • Створення так званої Ініціативної Групи в середині греко-католицького духовенства з авторитетних та впливових священиків, які готові до співпраці.
  • Скликання собору духовенства і мирян греко-католицької Церкви, на якому буде вирішено повне приєднання УГКЦ до РПЦ, та засудження унії Української Церкви з Римом. 

Першою ознакою удару проти УГКЦ було опублікування у «Вільній Україні» від 6 квітня 1945 р. статті Володимира Росcовича (Ярос­лава Га­лана) під заголовком «З Хрестом чи з Мечем», зверненої проти померлого митрополита Андрія, де автор намагався показати підозрілою і небезпечною саму належність до Католицької Церкви[14], інший памфлет Ярослава Галана “Плюю на Па­пу” також висміював греко – католиків перед диктатурою СРСР це власне і послужило певним сигналом до початку дії плану Георгія Карпова. Хоча різного роду провокації, зі сторони державної влади метою якої було знищити УГКЦ, були вже від 1944 року, починаючи з затримання духовенства котрому інкримінували співпрацю з нацистами та оунівцями (хоча це можна було інкримінувати усьому греко – католицькому духовенству), найвідомішим серед яких був о. Петро Табінський[15] котрий в 1930-тих рр. перейшов з православ’я, котрий був колишнім ректором Кременецької семінарії.[16].

 В газеті «Вільна Україна», було надруковано статтю про ніби то признання, одного греко- католицького священика, який каявся у націоналістичній діяльності, та співпраці з окупаційно- німецькими військами, який закликав усіх оунівців до «складення» зброї[17]. Це вже була одна з провокацій, в адресу УГКЦ, наступними провокаційними кроками були, висвітлення у радянській пресі різдвяного послання папи Пія XII як антикомуністичне та пронацистське[18]. Тому можемо зробити висновки що провокацій зі сторони НКДБ не бракувало. А журнал Московської Патріархії після відвоювання Львова радянськими військами опублікував статтю «Борьба за веру и народность в Галицкой Руси», в котрій говорилося про єднання Галичини з Україною та перемогу православ’я над католицтвом. Хоча сам очільник країни рад Йосиф Джугашвілі – Сталін на офіційному рівні, заявив американському священику С. Орлеамансу, котрий був делегований папою в Москву 1944 році, для обговорення умов існування Церкви в межах Радянського Союзу про можливість «співпраці з папою Римським проти насилля і переслідування Католицької Церкви.» і заявляв, що не допустима і виключена політика переслідування католицизму»[19].

            Репресивна машина під назвою НКДБ, почала працювати над повною ізоляцією ієрархів УГКЦ і вже в ніч з 11 на 12 квітня 1945 року, було здійснено обшуки Львівської свято юрської резиденції та Станіславівської резиденції, де були вилучені речі, які могли би доказати вину греко – католицьких єпископів. А також затримали митрополита Йосифа Сліпого, єпископів Миколая Чарнецького, Микиту Будку, Григорія Хомишина та Івана Лятишевського[20]. Зухвалість чекістів проявилася в тому, що вони навіть не надали конкретних звинувачень в адресу владик. А перші офіційні рапорти та звинувачення були надані не раніше 20 квітня, саме цього дня митрополиту Йосифу були висунені офіційні звинувачення вручені йому полковником Волошиним керівником НКДБ у Львівській області ордер під № 2520[21], за підозрою у державній зраді, з інкримінованими статтями 54-1 «а» та 51-11[22]. Згідно з цими ж статтями було заведено справу під № 68069-ФП « По звинуваченню Сліпого Йосифа Івановича, Чарнецького Миколи Олексійовича та інших за арт.54-1»а» та 54-11 Карного Кодексу УРСР»[23]. Одночасно ж було сформовано оперативну групу, котра мала координувати дії працівників МВС та НКДБ у заходах ліквідації греко-католицької Церкви. На чолі з полковником НКДБ С. Т. Каріним, котрий власне відзначався успішністю операцій стосовно ліквідацій Української Автокефальної та Римсько – Католицької Церков на території Радянського союзу, а також послаблення впливу і підчинення держапарату Російської Православної церкви[24].  Це дало змогу формувати сприятливі умови для створення так званої Ініціативної Групи в середині греко – католицького  духовенства для з’єднання з Російською Православною Церквою. В  НКДБ прекрасно розуміли, що замінити місцеве впливове українське духовенство, російськими напівграмотними попами не вдасться, про це ми дізнаємося з докладу Ходаченка ще в червні 1945 року тодішньому генеральному секретарю ЦК КП УРСР Микиті Сергійовичу Хрущову в якому говориться: «… православные священники, не знающие украинского языка, могут здесь нарубить на первых порах много дров… надо бы подбирать сюда, западные области, священников, верных патриаршей ориентации, из украинцев или знающих украинский язык. Это касается одновременно и епископского состава..»[25]. Тому в Києві, а за одно і в Москві прекрасно знали про реальний стан подій через це і розуміли що найкращим вирішенням остаточної ліквідації УГКЦ в Радянському Союзі буде не фізична висилка духовенства, а створення психологічно – фізичного тиску на дезорієнтованих священиків, для того, щоби перевести їх в православ’я, цим самим створивши фікцію на міжнародній арені про добровільне єднання греко – католиків з Московським патріархом, котрі прагнули повернення в лоно «правдивої Матері Церкви». Цей хитрий диявольський план розроблявся в вищих кругах СРСР за спів – дією Московської патріархії. 10 квітня 1945 року, ще перед затриманням владик нашої Церкви, відбулася зустріч між Сталіним і Молотовим з патріархом Московським Алексієм І та митрополитом Крутицьким Миколаєм (Ярушевичем). На зустрічі також був присутній Карпов та інші представники державно –духовної еліти СРСР. В тодішніх ЗМІ про греко – католиків нічого не говорилося, але можемо зрозуміти що ця зустріч була, аж ніяк не випадковою[26]

            Тому розуміємо, що Ініціативна Група створена згідно плану Карпова і приведена в життя Сергієм Каріним, переслідувала ціль співпраці з НКДБ та підчинення Московському патріархові. Першими такими кроками було призначення адміністратором Львівської єпархії о. Гавриїла Костельника, котрий був відомий своїми крайніми «восточницькими» поглядами та не приязню до особи митрополита Йосифа Сліпого. Котрий попри те мав ще відоме широкому загалу націоналістичне минуле, а його сини були учасниками дивізії «СС-Галичина» [27]. У Станіславівській єпархії, на співпрацю пішов не дуже моральний, але впливовий і талановитий священик о. Антоній Пельвецький, котрий був парохом с. Копичинці Гусятинського району. Відразу ж по арешті єпископів Хомишина і Лятишевського, 1 травня рішенням самої Ініціативної Групи  Пельвецького було призначено генеральним вікарієм цієї ж єпархії[28]. Хоча можемо припустити, що на апостазію під тиском серед очільників Ініціативної групи пішов тільки о. Михайло Мельник, генеральний вікарій Перемиської єпархії для Дрогобицької області, котра ввійшла до складу СРСР[29], принаймні у цій думці сходиться і православні і католицькі історики. За іронією долі саме їм і судилося послужити тим диявольським інструментом у проекті фізичної ліквідації Галицької греко – католицької адміністрації. Саме вони очолили групу працюючою над з’єднанням з православ’ям. Згодом  28 травня 1945 року сформувавши офіційно групу, котра подала заявку в Народний Комісаріат УРСР на можливість її існування як організації, та подали прохання з наступним текстом: «Вивести нашу церкву з анархії в стан консолідації для перетворення її  в православну церкву, на що і отримали схвальну відповідь[30].

Далі розпочався процес «добровільного приєднання» духовенства УГКЦ до РПЦ зі своєрідними заходами і лозунгами про «єднання» і повернення до «прадідівської» віри. В цьому масштабному процесі брали участь як православні ієрархи, як от наприклад безпосередньо єпископ Львівський і Тернопільський Макарій (Окісюк), котрий своїми зверненнями та посланнями звертався до вірних і духовенства нашої Церкви, а також інформував відповідні органи про перебіг подій (НКДБ-МДБ)[31], митрополит Київський та Галицький, Екзарх патріарха Московського в Україні Івана (Соколова), котрий сприяв усіма чинниками для реалізації задумів державних органів, патріарх Московський та всієї Русі Алексій І, котрий широко співпрацював у всіх можливих сферах дотичностей з кадебістами, виявляючи РПЦ, як послушний інструмент в руках атеїстичної диктатури. З державного боку було залучено велику кількість спеціалістів у справі ліквідації УГКЦ, в якій були зацікавлені усі починаючи від так званої «головуючої Московської трійці» Сталіна, Берії та Молотова, продовжуючи Карповим, Ходченком, Каріним та Хрущовим, закінчуючи рядовими слідчими такими як Крикун чи Майоров. Заглиблюючись у деталі історії нам стає зрозуміло уся моральна за гнилість системи держави, котра трималася на страху та доносах. Саме завдяки мучеництву цілої Церкви та ісповідництву віри таких як митрополит Сліпий, показано усю не людськість та диявольську лють Радянської диктатури, котра не зупинялася ні перед чим, для досягнення власних цілей, головною з яких була поширення Радянського імперіалізму, званого «Світовим пролетаріатом».

Було вирішено скликати «собор» духовенства у Львові, 1946 році, для остаточного «об’єднання» з РПЦ. Для надання вигляду канонічності собору, було висвячено у Києво – Печерській Лаврі священиків – целібатів оо. Антонія Пельвецького та Мельника Михаїла, що вже було своєрідним фарсом, адже перед висвячення вони прийняли православну віру, що автоматично виключає їх з лона Католицької Церкви[32]. Ці так звані католицькі єпископи мали представляти на «соборі» волевиявлення духовенства та народу, про розрив сопричастя з Римом, та встановлення сопричастя з Московським патріархом. А сам «собор» у Львові відбувся 8, 9 та 10 березня 1946 року. На ньому було представлено 232 делегати, з яких 216 священиків та 16 мирян. «Собор» одноголосно проголосував за єднання з РПЦ, засудивши унію та Ватикан. Сам Львівський псевдо – собор, був чистою фікцією котра була зорганізована за класичним «сталінським» сценарієм, про що ми можемо дізнатися прочитавши книгу видану після «собору», котра носить назву «Діяння Собору». На сучасному етапі попри всі аргументи зі сторони Московської патріархії про доцільність та канонічність псевдо – собору, його засуджують навіть і самі православні християни, виявляючи спів – солідарність у свідченні УГКЦ проти антигуманності колишньої соціалістичної імперії[33].

Але тим не менш нам є також цікава могутня постать ісповідника віри блаженної пам’яті Йосифа Сліпого, котрий прикладав немало зусиль для визволення Української Церкви і народу з під червоноармійського каблука, готовий був піди на будь – які компроміси з владою у матеріальних справах, але ніколи не йшов на компроміс з власною совістю і питаннях духовної влади Церкви, не міг ні за яку ціну не те що відректися Христової Церкви, але і словом обмовити її видимого главу Римського архієрея, до чого не одноразово його провокували органи НКДБ[34].

Розуміючи на скільки жорстока доля чекає на його Церкву, він не можучи нічого вдіяти просто молився і усіма способами допомагав тим, хто перебував разом з ним на засланні. Попри високий рівень інтелекту і політ богословсько – філософської думки тодішній вже затриманий митрополит Йосиф Сліпий, пригадував своєю постаттю усім без виключення ієрархам Католицької Церкви про те, що велич і могутність Христової Церкви – не зовнішній блиск, не угоди і конкордати, не хитрі дипломатичні ігри які заставляли поважати цілий світ думку і вчення її видимих глав Вселенських Архієреїв. Він своїм власним прикладом незламної волі і уповання на Бога надихав тих ієрархів та священиків мученої Церкви на їхню витривалість і не зламаність перед обличчям нелюдського режиму. Загалом постать митрополита об’єднувала Церкву що на волі і Церкву переслідувану, він лишній раз вже в майбутньому докаже що велич Католицької Церкви – це гідна поведінка Божого люду, ієрархів, священнослужителів, мирян, оперта на мужнє знесення страждань, непохитну віру в Божу справедливість і невтомну боротьбу за Божу правду[35].

Тому вважаю за потрібне повернутися нам назад до самої персони кир Йосифа Сліпого, котрий по суті головував в усіх задокументованих процесах ліквідації Української Католицької Церкви. Переглянувши у самій статті атмосферу та процеси ліквідації Церкви як шкідливого елементу для радянської суспільної думки. Ось як НКДБ відгукувалося про нашу Церкву: «Греко-католическая (униатская) церковь является церковно политической комбинацией иезуитов, с помощью которых польские магнаты и венгерские феодалы пытались поработить Украину и сделать каналом распространения влияния Ватикана на восток. Униатское духовенство, в подавляющем большинстве своём, тесно связано с оуновским подпольем и его банд группами и в своём составе насчитывает значительное количество агентуры иноразведок»[36].  Тому і самого очільника приймали, як головного агента Ватикану, серед впливових галицьких суспільних діячів, у проти – радянській пропаганді і праці на користь нацистської Німеччини, а вже згодом на користь імперіалістично – капіталістичного Заходу.

Після ув’язнення Йосиф Сліпий не втрачав надії на визволення його знедоленої Церкви в Радянському Союзі, завжди мріяв про вільну незалежну Україну та єдину помісну Українську Католицьку Церкву, цю мрію і ідею він виношував аж до власної смерті у 1984 році. Переглядаючи документи та різні автобіографічні твори які стосуються особи патріарха Йосифа, можна зробити висновки, про незламну віру та все сердечне уповання на Боже Милосердя; окрім твердої християнської свідомості та розуміння своєї відповідальності як очільника Церкви. Ось наприклад один з табірних в’язнів, М. Кунанець акцентує у своїй розповіді, що особа митрополита у таборі користувалася неабиякою повагою. Говорить про те, що з ним бажали поспілкуватися значна кількість в’язнів, зокрема релігійних діячів: «Потім Сліпого перевезли в наш барак. До него годі було доступити, бо дуже всякі різні ксьондзи приходили і навіть якийсь російський митрополит, такий рудий грубий. Тільки рано – дивимося - він вже чекає: «Ваше преосвященство,- каже  – дві мінути з вами можна переговорити?» І вже якусь там мову. І угорський ксьондз приходив, і польські ксьондзи. Всі дуже до него горнулися і дуже його поважали»[37]. Хоча варто також зазначити зі свідчень інших політичних в’язнів, що спілкуватися з Йосифом Сліпим іншим в’язням, було заборонено: «На роботу його не виганяли. Але рівночасно ні з ким він не мав права говорити. Бо як тільки з ким-небуть зупинився на хвилиночку, то зразу підбігали наглядачі, що спілкувалися з ним, і розділяли окремо і: «О чом гаварілі?». Більше він не говорив, бо боявся. За ним дуже слідкували, на кожному кроці. Навіть хто з ним говорив, то на зоні тих всіх вже записували»[38]. Хоча були і випадки що блаженної пам’яті патріарх Йосиф змушений був перебувати в різних умовах в часі свого заслання, де перебував з різними особами починаючи від політичних чт релігійних в’язнів, закінчуючи різного роду вбивцями та грабіжниками про що він досить детально, хоча не охоче згадує у власних «Споминах».

Як вже попередньо згадувалося Йосиф Сліпий не залишав надії на зміну ставлення радянського уряду до УГКЦ та на можливість її легалізації. Про це свідчать нам, його листи-скарги до радянського уряду, або очільників держави, з проханнями надати можливість існувати Українській Церкві. Один з таких листів був відправлений на ім’я Миколи Підгорного[39] котрий був витриманий у стилі ша­ноб­ли­вого звер­нення до дер­жавно­го діяча та роз­важли­вого політи­ка з апе­ляцією до й­ого патріотич­них по­чуттів, рацій та амбіцій, а та­кож з надією на пе­рег­ляд ра­дянсь­кої політи­ки що­до УГКЦ. Лист  скла­даєть­ся з двох час­тин. У першій час­тині Й­осиф Сліпий по­дає ко­рот­ку ав­тобіог­рафічну довідку, об­ста­вини сво­го пер­шо­го й дру­гого за­суду та пе­ребіг своїх табірних по­невірянь. У другій час­тині до­кумен­та мит­ро­полит пред­став­ляє спра­ву УГКЦ в СРСР, на­водить істо­ричні та політичні ар­гу­мен­ти на ко­ристь її виз­нання та існу­ван­ня, спрос­то­вує по­бо­юван­ня влад­ної верхівки що­до ан­ти­дер­жавної по­зиції та діяль­нос­ти УГКЦ. Вкінці ієрарх за­пев­няє Підгор­но­го у лояльности УГКЦ до ра­дянсь­кої вла­ди[40].  Серед відомих скарг до очільників країни рад є також відомими: Меморіял до міністра внутрішніх справ УРСР; Лист – звернення до працівника КДБ М. Купцова; Скарга генеральному прокурору СРСР Р. Руденку та інші[41]. В усіх цих листах тодішній очільник «мовчазливої» Церкви, прохав їх хоч якимось чином по впливати на ставлення уряду до Церкви. Хоча знаємо, що він до кінця свого життя вірив, в те, що його Церква відновиться в Україні і зацвіте з новою силою, адже мрією всього його життя в Західному світі було повернутися в Україну.

Безумовно патріарх Йосиф є однією з най пам’ятнішних постатей в історії України, адже доречно було би згадати, що самого патріарха Йосифа Сліпого, було реабілітовано як політичного в’язня «Сталінських репресій», аж 3 червня 1991 року, підставі ст.1 закону УРСР від 17 квітня 1991 року. «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», однак остаточно Остаточну ухвалу у справі Йосифа Сліпого 19 вересня 1991 роком винесла судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду УРСР, яка визнала висновки прокуратури УРСР від 11 липня 1991 року безпідставними, цим самим підтвердивши реабілітацію[42]. Це відбулося з того часу коли Радянський Союз подавав останні ознаки життя і починала формуватися нова незалежна Україна, про яку так мріяв патріарх.

Завжди закликав у своїх творах до єдності українців словами: "Навчіться, що все своє, рідне, треба любити. Любіть свій нарід, за нього постійно моліться, для нього працюйте, вчіться і жийте"[43], адже прекрасно розумів що в єдності сила народу, котра випливає з усвідомлення власної ідентичності: "Народе мій, стань уже раз собою! Позбудься своєї вікової недуги сварів і чварів, вислуго – вування чужим.. Отрясися од своїх вікових недостач, стань на свої ноти в Україні і на поселеннях, піднеси свою голову, випростуй свої рамена.. Покажи свою силу і вдячність, бо, шануючи своє минуле, ти ростеш у своїй могутності і славі!"[44], а також усім навіть у еміграції продовжував пригадувати про обов’язок любити батьківщину не тільки як приналежного до україніьскої нації, але і через саму християнську свідомість: «Любов Батьківщини є природнім обов'язком кожної людини. У християн є юна чимось вищим, а саме: надприродною релігійною повинністю..., що походить з заповіді Божої — пошани й любови до батьків, а остаточно виростає з великої і загальної заповіді любові до ближнього, яка домагається, щоб ми любили всіх людей; одначе, щоб особливою любов'ю любили найближчих ближніх, а найближчими ближніми є наші батьки і Батьківщина»[45].

Можна ще довго і багато говорити про безпосередні заслуги патріарха Йосифа Сліпого найперше перед Богом, за те що витримав у вірі, перед Церквою – за те що розбудував і посилив вплив спочатку в Україні, згодом в поселеннях та перед нацією та державою – за те, що згуртував не дав асимілюватися та завжди свідчив на цілий світ про незламність українського духу. Тому думаю що нам в сучасних умовах формування Церкви та держави потрібно добре пам’ятати про ті імперативи якими він вже з Престолів Господніх звертається до нас і пригадує нам про особливу Божу місію для нас українців в світовій історії.

           

           

Список використаних джерел:

1. «Патріархат». Львів. 2013; 2. Владика Андрій Сапеляк «Українська Церква на ІІ Ватиканському Соборі». Рим- Буенос –Айрес. 1967; 3. http://vmeremina.ru/istor2/istor2.htm. 4. Попович М. В. Червоне століття. Артек. 2007; 4. Софрон Мудрий. Видавництво 00.ВАСИЛіЯН. Рим- Львів. 1995;5. Голос України. — 1992.; 6. Патріархат. Львів.1992.; 7. З архіву ВУЧК, ГПУ,  НКВД, КГБ. Київ. «Сфера». 2003; 8. Йосиф Сліпий «Спомини». Львів – Рим. 2014; 9. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції з міжнародною участю. «УГКЦ в історії та сучасних процесах розвитку українського суспільства». Тернопіль.2016; 10. Львовский Церковный Собор 1946 года в свете торжества православия в Заподной Украине. Протоиерей Ростислав Ерема. Киев. «Кит». 2011; 11. Українська Церква між  Сходом і Заходом.  Григорій Лужницький. Львів.  Свічадо. 2008; 12. Українська греко-католицька Церква і Радянська держава(1939-1950).Львів.2005.Видавництво УКУ; 13. Дмитро Мануїлський. Українсько-німецькі націоналісти на службі у фашистської Німеччини.Київ.1945; 14.


[1] Генеральний Секретар Центрального Комітету Комуністичної Партії Радянського Союзу

[2] Леонід Рудницький. «Трохи зі серця, трохи з розуму…». «Патріархат». Львів. 2013. С.3

[3] http://www.novasich.org.ua/index.php?go=News&id=1720&in=view

[4] Див. дет. Владика Андрій Сапеляк «Українська Церква на ІІ Ватиканському Соборі». Рим- Буенос –Айрес. 1967. С. 202 -208.

[5] Мт.5.12-13

[6] «Через терня до зірок»

[8] Попович М. В. Червоне століття. Артек. 2007. Ст. 5.

[9]Див. дет. Софрон Мудрий. Видавництво 00.ВАСИЛіЯН. Рим- Львів. 1995. С. 379- 383

[10] Фактично оприділивши статус Російської Православної Церкви після гонінь більшовиків, реабілітувавши деяких єпископів (як ось наприклад Лука Війно – Янсенецький) та частину кліру, дав змогу для хоча обмеженого але все ж таки розвитку Церкви в Радянському Союзі. Це дало змогу скликати в 1943 році перший архієрейський синод на якому було вирішено про патріарший статус та узгоджено певні домовленості з державною владою, патріархом було обрано митрополита Сергія який першим з ієрархів пішов на компроміси з владою. Також цікавим є те, що РПЦ в СРСР була єдиною конфесією, яка мала статус «Церкви», всі інші кофесії були зареєстровані як «культи». Також була створена комісія при Народному Комісаріаті СРСР в справах РПЦ з очільником Георгієм Карповим (щось на подобу Святішого Синоду в Російській Імперії), хоча завжди повинен був створюватися вигляд автономії Церкви. Наступником Сергія став в усьому слухняний Алексій І.

[11] Див.дет. : http://vmeremina.ru/istor2/istor2.htm. Лекция №31

[12] Львовский Церковный Собор 1946 года в свете торжества православия в Заподной Украине. Протоиерей Ростислав Ерема. Киев. «Кит». 2011. С.63.

[13] Там.же.с.63.

[14] Історія Церкви України. Софрон Мудрий. Видавництво 00.ВАСИЛіЯН. Рим- Львів. 1995. С.369.

[15] Зрозуміло що такого відомого священика потрібно було покарати, щоби інші православні священики не мали бажання переходити на унію тим паче, що влада планувала ліквідувати греко-католицьку Церкву.

[16]Див.дет. Українська греко-католицька Церква і Радянська держава(1939-1950).Львів.2005.Видавництво УКУ .с. 83-84

[17] Дмитро Мануїлський. Українсько-німецькі націоналісти на службі у фашистської Німеччини.Київ.1945.с.21

[18] Українська греко-католицька Церква і Радянська держава(1939-1950).Львів.2005.Видавництво УКУ .с. 84

[19] Львовский Церковний Собор 1946 года в свете торжества православия в Заподной Украине. Протоиерей Ростислав Ерема. Киев. «Кит». 2011. С. 43

[20] З архіву ВУЧК, ГПУ,  НКВД, КГБ. Київ. «Сфера». 2003. С.289

[21]Див. дет. З архіву ВУЧК, ГПУ,  НКВД, КГБ. Київ. «Сфера». 2003. С. 290

[22] Статті 54-1 «а» та 51 – 11  КК УРСР (СРСР)зрада Батьківщинірозстріл або позбавлення волі на термін 10 років   з конфіскацією всього майна.

[23] Там само. С. 289

[24] Там само.с.290

[25] Львовский Церковный Собор 1946 года в свете торжества православия в Заподной Украине. Протоиерей Ростислав Ерема. Киев. «Кит». 2011. С. 89.

[26] Див.дет. Українська греко-католицька Церква і Радянська держава(1939-1950).Львів.2005.Видавництво УКУ .с.103.

[27] Там само.с. 107

[28] Там само.с.107

[29] Там само.с.107. або . Львовский Церковный Собор 1946 года в свете торжества православия в Заподной Украине. Протоиерей Ростислав Ерема. Киев. «Кит». 2011. С. 78

[30]Див.дет. Українська Церква між  Сходом і Заходом.  Григорій Лужницький. Львів.  Свічадо. 2008. С. 527

[31] Див. дет. Львовский Церковный Собор 1946 года в свете торжества православия в Заподной Украине. Протоиерей Ростислав Ерема. Киев. «Кит». 2011. С.71-74.

[32] Рішенням Священного Синоду датованим 19 лютого1946, колишні греко-католицькі священики А. Пельвецький та М. Мельник, «після зєднанням з Православною Церквою і після прийняття монашого постригу» були призначені на єпископські катедри Дрогобича та Станіслава. Хіротонія і інтронізація відбувалися 24 лютого 1946 року. Див. Львовский Церковний Собор 1946 года в свете торжества православия в Заподной Украине. Протоиерей Ростислав Ерема. Киев. «Кит». 2011.с.111

[33] Див. дет. Православні християни світу: «Настав час визнати жахливу правду про Львівський псевдо-собор 1946 року». Матеріали Всеукраїнької науково-практичної конференції з міжнародною участю. «УГКЦ в історії та сучасних процесах розвитку українського суспільства». Тернопіль.2016.с. 11-12.

Там само.с.13-14. З нагоди так званого Львівського собору. Заява прес центру Київської Патріархії.

[35]Див. Дет. Патріархат. Трохи зі серця, трохи з розуму. Леонід Рудницький. Львів. 2013. С.4

[36] Львовский Церковный Собор 1946 года в свете торжества православия в Заподной Украине. Протоиерей Ростислав Ерема. Киев. «Кит». 2011. С.83-84

[37] Див. дет. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції з міжнародною участю. «УГКЦ в історії та сучасних процесах розвитку українського суспільства». Тернопіль.2016.с294

[38] Там само.с.294

[39] Ми­кола Підгор­ний (1906–1983) був відо­мим партій­но-дер­жавним діячем не ли­ше рес­публікансь­ко­го, а й со­юз­но­го рівня. Він по­чав свою кар’єру ще під час гро­мадянсь­кої вій­ни, всту­пив­ши в ЧК у 1919 р., усь­ого в 13 літ. Й­ого стрімке кар’єрне зрос­тання по­чало­ся з 1938 p., після й­ого вис­ту­пу на з’їзді КПУ. У 1940-х pp. він пра­цював з пе­рер­ва­ми зас­тупни­ком нар­ко­ма (міністра) хар­чо­вої про­мис­ло­вос­ти, а з 1946 р. став постій­ним пред­став­ни­ком уря­ду УРСР при Раді міністрів СРСР. З 1953 р. він вже дру­гий, а з 1957 — пер­ший сек­ре­тар ЦК КПУ. У 1957–1963 ро­ках Ми­кола Підгор­ний, фак­тично, був керівни­ком Ук­раїнсь­кої РСР, ко­рис­ту­вав­ся ве­ликою довірою Ми­кити Хру­щова[723] і час­то суп­ро­вод­жу­вав й­ого у за­кор­донних поїздках. У 1963 р., ко­ли зно­ву назріла внутрішня опо­зиція до Хру­щова, той, щоб за­ручи­тися підтрим­кою, вик­ли­кав Підгор­но­го до Мос­кви на по­саду сек­ре­таря ЦК КПРС. Од­нак са­ме Підгор­ний, по суті, відіграв клю­чову роль у зміщенні Хру­щова во­сени 1964 р. Як­що для Хру­щова Підгор­ний був усь­ого лиш “цук­ро­вим інже­нером”, то на ши­рокій політичній арені він зас­лу­жив собі ім’я “пре­зиден­та Ра­дянсь­ко­го Со­юзу”.

[40] Йосиф Сліпий «Спомини». Львів – Рим. 2014.с.403

[41]  Всі ці скарги ми можемо знайти у книзі «Спомини» Йосифа Сліпого, на сторінках 417, 439 та 441, послідовно до вказаних документів.

[42] З архіву ВУЧК, ГПУ,  НКВД, КГБ. Київ. «Сфера». 2003. С.293

[43] Патріархат. Львів.1992.с.25

[44] Голос України. — 1992. — Ч.62

[45] Патріархат. Львів.1992.с.25

 
float
© 2008 - 2016. Тернопільська Вища Духовна Семінарія. Всі права застережено.
Використання матеріалів сайту дозволено при умові обов'язкового вказання активного гіперпосилання на джерело.
Прес-служба ТВДС не завжди поділяє думку авторів публікацій.

Developed in conjunction with Ext-Joom.com

Please publish modules in offcanvas position.