НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТь

ОСВІТА ЯК ЄВАНГЕЛІЗАЦІЙНА МІСІЯ ЦЕРКВИ

PLG_VOTE_USER_RATING

PLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVE
 

Михайлишин Володимир

Тернопільська вища духовна семінарія

ім. патріарха Йосифа Сліпого, 6 курс

vovamih21@gmail.com

            Освіта, у зв’язку та з метою євангелізації і  навчанням віри, завжди була, є та в перспективі майбутнього буде однією із важливих ланок місії Церкви. Саме тому, що інтелектуальний досвід і знання у святоотцівському і теологічному надбанні кожного разу ставало великим кроком досягнення нових теологічних перспектив у науці Церкви та її передаванні іншому поколінню. Звісно ж, головною перспективою та кінцевою метою, до якої зводиться місійність Церкви, є проголошення Божого Слова, яке ніяк не відбувається без живого свідчення (мартирії). Але, крім навчання Слова Божого Церква  має навчати у вірі тих, які через хрещення стали її дітьми. Тому тут ми певним чином торкаємося самої суті відповідальності Церкви у царині освіти, адже ця відповідальність випливає з її ядра, яким є апостольське служіння, і доходить до серця кожної її дитини, надаючи їй ідентичності через хрещення – це зародок віри та життя, якому лише треба рости[1].

            Цю важливість освітнього скарбу у місії Церкви підкреслив папа Пій ХІ в енцикліці Divini illius Magistri (1929), зазначивши, що «... ця сукупність нескінченно цінних освітніх скарбів... є настільки властивим Церкві благом, що становить саме її єство»[2]. Перш за все папа хоче цим сказати, що освіта та її скарби, тобто надбання, є настільки важливими для Церкви, що вони становлять її життя і саму суть. А без чогось найістотнішого і найголовнішого щось – у нашому випадку Церква – не є вже тим, чим має бути насправді.

Тому кожна людина, ставши через хрещення частиною Христового Тіла, повинна нести цю суть у світ, щоб Церква могла бути тим, чим має бути, тобто такою, якою її створив та надихнув сам Господь. На підставі хрещення відповідальними за несення освіти зі скарбу знань Церкви у світ[3] є всі ми – як миряни, так і духовні особи (єпископи, пресвітери, диякони). Кожен повинен прикластися до цього всіма своїми можливостями та вміннями: донести комусь істоту Церкви, підвалини й історію християнства, різні проблеми та рішення, важкі питання й неоднозначні відповіді і все інше, що  стосується християнства взагалі та знання про Христа.

Як бачимо, освіта безпосередньо пов’язана з євангелізацією. Від першого поштовху, отриманого в день П’ятидесятниці, динамізм євангелізації – як наголосив папа Павло VI у зверненні «Апостольський заклик до євангелізації у сучасному світі» – полягає в тому, щоб «охопити й наче перевернути силою Євангелії критерії судження, визначальні цінності, зацікавленості, обриси думки, джерела натхнення та моделі людського життя, які суперечать Слову Божому та задуму спасіння»[4]. Тобто Євангелія є і має бути тією “силою, яка штовхає і пронизує”, що повністю інтегрує весь процес розуміння і доходження до істини, процес навчання та освіти, ґрунтом якої для нас, християн, повинна бути та сама Євангелія.

Не потрібно забувати, що освіта, як і все інше – навіть більше, бо тут йдеться про людину у зростанні – має просочитися, мов яблуко, його соком, Духом. Тому що освіта завжди поєднується з тим внутрішнім досвідом дії єдиного Господаря, до проживання якого покликаний кожен християнин: тобто у Дусі Святому вона (освіта) осягає, як формуватися у правді Слова та свободі дій[5]. І тому Дух Святий, який веде Церкву, дає нам певні напрямні критерії зростання у її науці та власному інтелектуальному досвіді, що гарантує у свою чергу правильність розуміння та правильність дій, які виходять зі самої суті Церкви, як це було сказано перед цим.

Поряд із євангелізацією науки та Правди і Святим Духом, який наповняє і веде, завжди повинна бути надія на здобуття науки, прогрес у власній теперішній перспективі та реалізацію в майбутніх діях як сповнення свого обов’язку. А такі дії, закріпленні знанням кожного індивіда свого завдання, в глобальному сенсі, призведуть до майбутнього розвитку науки та освіти індивідуальної сфери та остаточно суспільної. І варто підкреслити, що все це починається зі самоусвідомлення у надії на краще. Бо християнин – це той, хто все життя живе в Надії.

Розглянувши приватний вимір місії, яка стосується самого Господа, несення та здобуття освіти, слід згадати про відповідальність за цю місію, у зв’язку з такою її важливістю.

Отож, першими відповідальними за несення освітнього світла в світ, у тісному поєднанні зі Словом Божим, є єпископи, які повинні, як це виникає зі самої суті завдання, контролювати і координувати процес навчання, входження і введення людей у світ знань та розуміння, звісно найперше Христа. Це їх завдання правильно і цілісно окреслює декрет про пастирське служіння в Церкві: «Єпископи мають подбати про те, щоб катехетична освіта, метою якої є пробудження в людях живої віри, явної та активної у її висвітленні церковною доктриною, надавалася із дбайливою увагою до дітей, юнаків, підлітків та дорослих»[6].

І повертаючись назад та дивлячись на витоки християнства, можна відзначити багато великих постатей-провідників Церкви, які несли світло науки у християнство в цей особливий час його розвитку, який потребував таких світил для утвердження та захисту віри, для розвитку християнської доктрини у різноманітності її сфер[7]. Це певні ідеали для наслідування. Наприклад, серед таких “теологічних велетнів” були св. Іван Золотоустий, св. Атанасій Великий, св. Августин Аврелій, св. Григорій Богослов, св. Тома Аквінський, Іван Дунс Скот у пізніші часи, які залишили після себе неоціненну теологічну спадщину проповідей, трактатів і повчань у сфері освіти. Наприклад, Оріген[8], якого Церква хоч і не визнала святим через деякі несумісності у його вченні, залишив після себе незрівнянну велику теологічно-доктринальну спадщину[9]. Цікаво, що патріарх Йосиф Сліпий у своєму посланні Великого бажайте називає Орігена найбільшим генієм Східної Церкви, посилаючись на його думку про Христові слова: «Великого бажайте!»[10].

Отже, бачимо, що на свій час ці єпископи-провідники Церкви володіли особливим інтелектом, добре розуміючи своє завдання навчити та просвітити знанням своїх наступників, передаючи їм своє власне інтелектуальне надбання. Вони були світилами не тільки у вузькій компетенції Церкви, але своє знання розсіювали у світ, від розвитку якого вони, в свою чергу, не відставали.

Це завдання більшою чи меншою мірою стосується і священиків, тобто всіх духовних осіб. Не будемо на цьому зупинятися, але слід зазначити очевидне просто: ми поставленні Богом на особливе завдання служіння іншим. Не тільки єпископи, але всі духовні особи повинні доносити повною мірою все те, що доручив їм інтелектуальний спадок та євангелізаційна місія Церкви, і вкладати у це бажаний розвиток.

Але як цього досягнути? Як плекати це кожному з нас, щоб змогти самому навчитися, а пізніше навчити іншого? Йдучи до рішення та висновку, можна говорити про різні проблеми на площині освіти в Церкві: неосвіченість у релігійній сфері, брак літератури, брак розуміння та усвідомлення відповідальності, недостатні ресурси для розповсюдження і т. д. Але, на мою думку, головна проблема полягає у самоусвідомленні інтелектуальної потреби. Ця самосвідомість і самовираження потребує праці над собою, праці над волею та розумом. І, в свою чергу, це плекання переважно відбувається з дитячої формації та виховання. А відповідальність за цю формацію несуть батьки. Бо батьки – це вчителі, керівники, опікуни й вихователі для дітей, які відповідають за них перед Богом[11].

Справді, дуже важливо вселити цю любов до науки ще з самого дитинства з метою підготовки дитини до несення в майбутньому скарбу науки та освіти у суспільство, зокрема в Церкві. Молода людина повинна розуміти, що не тільки різні гуманітарії і точні науки, які пояснюють цей світ, потребують свого вкладання часу, сили та свого знання, але й науки, які стосуються того, хто розумно уклав цей світ. Цю науку не можна лишити без уваги, розвитку та дослідження, з внесенням власної частинки знання  у цю цілість: “теологію освіти”.

Тай врешті, сама Церква – як інституція Божа та людська – повинна вести своїх дітей, виконуючи свою місію у світлі Євангелії, до Слова, яке ніколи  не пройде та завжди дасть сили йти, навчатися й навчати інших. Бо це Слово споконвічно було Богом та прийшло на землю, ставши тілом[12], щоб спасти нас і просвітити світлом розуміння Правди. А правду потрібно пізнати і зрозуміти, пройшовши певний досвід та пережиття, навчившись і зрозумівши з досвіду власного та досвіду інших. У цьому і полягає зв’язок та спільність Божого Слова й освіти як одного з аспектів місії Церкви у євангелізації та пріоритетом пастирського служіння Церкви.

Врешті, якщо дивитися на сьогоднішній стан та перспективи освіти в самій УГКЦ, то зрозуміло що нам далеко до ідеалу. Є багато речей, які потребують підтримки, зокрема фінансової, розробки, часу та можливостей. І виходячи зі сказаного перед цим, можна дійти до висновку, що одним із перших осередків освіти є католицька школа – як один із кращих способів євангелізації та впровадження у Христове Тіло, тобто в Таїнство Церкви[13]. Так наприклад, с. Христофора Буштин (СНДМ), голова комісії УГКЦ у справах освіти та виховання, зазначила, що «Школа є дуже хороше соціальне свідчення. Сучасний світ через школу розуміє, чим Церква займається. Знання, поставлені в контексті віри, знання, осяяні вірою, стають мудрістю. Це знання, які будують мир, громадське суспільство, будують Церкву і церковну спільноту»[14]. Бо наслідок виховання – це майбутнє Церкви. Виховувати – це частково судити наперед про смисли, які для інших стануть словами та речами, струсами та благами існування[15]. Тому вона є неодмінною частиною в освітній місії Церкви.

Отож, можна підкреслити, що освіта в суспільстві взаємопов’язана з євангелізацією, вона є дуже важливою для власної та суспільної формації, є одним із завдань і належить до місії Церкви. Взявши відповідальність під час хрещення, ми самі повинні вчитися і просвітлюватися знаннями науки, виховувати нове покоління та передавати ці знання і досвід, матеріальні[16] та морально-духовні надбання. Цим самим ми будемо робити вклад у цю інтелектуальну (освітню) місію Церкви та перспективу її розвитку, маючи добру надію зробити і досягнути небувалих речей. І ця надіє не загине, допоки у Церкві є свідомі освітяни, які прагнуть кращого і діють разом, йдучи до мети. Бо освіта є можливою лише на ґрунті довіри, яка завжди перевищує власні підстави, щоб наважитися вийти у невідоме, ризикнути теперішнім, довіритися майбутньому[17].


[1] Див. Л. Маргаріт, Дух Освіти, пер. з франц. О. Панича, Львів 2005, с. 51.

[2] Пій ХІ, Енцикліка Divini illius Magistri, 31 грудня 1929.

[3] Говоримо про цю відповідальність у рамках Церкви та все, що її оточує і до неї приналежне.

[4] Л. Маргаріт, Дух Освіти, с. 78.

[5] Пор. там само, с. 271.

[6] Christus Dominus, декрет про пастирське служіння єпископів у Церкві, нр 14.

[7] Мається на увазі особливо такі дисципліни як біблійна екзегеза, догматична теологія, теологія літургії і фундаментальна теологія.

[8] Оріген (грец. Ωριγένης, лат. Origenes Adamantius; бл. 185, Александрія — †254, Тір) грецький християнський теолог, філософ, учений. Один зі східних церковних письменників. Засновник біблійної філології. Автор терміну «боголюдина». Був учнем неоплатоніка Аммонія Саккаса. Навчався в Александрійській богословській школі, яку очолював Климент Александрійський. З 203 року викладав у ній філософію, теологіюдіалектику, фізику, математику, геометрію, астрономію. Після того як Климент покинув Александрію, Оріген очолив школу і був її наставником у 217-232 роках. Вчення Орігена, що було першим системним викладом ідей християнства у філософському контексті, мало значний вплив на творчість Євсевія Памфіла, Григорія Богослова, Григорія Нісського, Василія Великого та інших. Оріген вивів християнську теологію на рівень розвиненої науки.

[9] Згадують про написані ним дві, шість або навіть вісім тисяч творів. Святий Єронім згадує 800 назв творів мислителя. Це число видається обґрунтованим, якщо порахувати всі його коментарі до книг Старого і Нового Завітів, численні проповіді, листи, а також теологічні праці. Він писав так багато, що іноді наймав 20 переписувачів. У тих його працях, які збереглися, можна знайти дві третини всього Нового Завіту в цитатах. Оріген визнавав 27 книг Нового Завіту в тій формі, як ми їх маємо. Найбільше збереглося екзегетичних праць Орігена. Він склав коментарі до всіх книг Святого Письма. Дуже великою також є його апологетична спадщина. «Проти Цельса», апологія у восьми книгах — найкращий твір цього релігійного письменника.

[10] Див. Послання патріарха Йосифа Сліпого «Μεγαλααιτεςθε! – Великого бажайте!», 1957.

[11] Див. Й. Золотоустий, Зібрання повчань, кн.1, Львів 2010, с. 281.

[12] Див. Євангелія від Йоана (1, 1-12).

[13] Так Церкву називає Догматична конституція ІІ Ватиканського Собору Lumen gentium (нр 1), кажучи, що вона є «свого роду таїнством, тобто водночас знаком і засобом інтимної єдності з Богом, а також єдності усього людського роду».

[14] Х. Буштин, Виховання, місія і Євангелізація – взаємозалежні явища, http://pmv.ugcc.org.ua/seminari-dlya-misioneriv/item/417-s-khrystofora-bushtyn-vykhovannia-misiia-i-yevanhelizatsiia-vzaiemozalezhni-iavyshcha.html.

[15] Див. Л. Маргаріт, Дух Освіти, с. 99.

[16] Тобто школи, підручні засоби, книги тощо.

[17] Л. Маргаріт, Дух Освіти, с. 31.

 
float
© 2008 - 2016. Тернопільська Вища Духовна Семінарія. Всі права застережено.
Використання матеріалів сайту дозволено при умові обов'язкового вказання активного гіперпосилання на джерело.
Прес-служба ТВДС не завжди поділяє думку авторів публікацій.

Developed in conjunction with Ext-Joom.com

Please publish modules in offcanvas position.