НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТь

Никита Будка – перший єпископ для українців католиків у Канаді

PLG_VOTE_USER_RATING

PLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVE
 

Дякович Роман Степанович

Студент Тернопільської вищої духовної семінарії

імені патр. Йосифа Сліпого, 3 курс

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Із спогадів сучасників єпископа є свідчення які говорять що він був людиною високих ідеалів, «перейнятий духом національного відродження, палкий слуга Божий, готовий посвятити себе для спасіння інших» [3 с. 58].

Священномученик Кир Никита Будка народився 7 червня 1877 року в селі Добромірка Збаразького району Тернопільської області в селянській сім'ї. сім’я його була бідною, а сам він був слабкого здоров’я.

Початкову освіту здобув у родинному селі, коли Никита навчався в школі, то мусів отримувати себе, працюючи репетитором дітей в сім’ях з більшим достатком. Після школи розпочав навчання у Тернопільській класичній гімназії. У 1897 році закінчив її з відзнакою.

Після цього відбував військову службу протягом року в 51 полку піхоти у Відні. Демобілізований у званні кадета. По завершенні служби у лавах австрійської армії вивчає право у Львівському університеті [див. дод. 1] та Богослов’я в Інсбруку (1902-1907) й Відні (1907-1909), де здобув докторат.[ 7 с. 255]

10 жовтня1905 року після закінчення теологічних студій у Відні та Інсбруці, отримав священичі свячення з рук Митрополита Андрея Шептицького. Від самого початку велику увагу приділяв душ пастирській опіці українських емігрантів. Заснував і редагував газету «Емігрант», яка стала офіційним періодичним виданням «Товариства для підтримки еміґрантів»[3 c.56]. У 1912 році якись час душпастирював між українськими іміґрантами в Боснії та Німеччині.

Тут варто розглянути тодішній стан української діаспори у Північній Америці. Кінець XIX - початок XX століття ознаменувався масовою еміграцією українців до Північної Америки. В силу різних обставин, серед яких отримання за символічну плату земельного наділу, значна частина українських емігрантів оселилась в Канадських преріях. В обстановці цілковитої ізольованості та чужинності, українська громада намагалась не тільки забезпечити собі існування, але і дбала про збереження духовної культури.

Церква в житті пересічного українця була одним з найважливіших суспільних інститутів. Традиції релігійного виховання передавались в українських родинах з покоління в покоління, були нормою життя. Отож, важко собі уявити стан емігрантів на чужій землі, де не було звичної їм духовної опіки. Також, намагання різних конфесій (Римо-католицька, Протестантська) отримати прихильність емігрантів посилювали суспільну дезінтеграцію та загрожували розвитком асиміляційних процесів. Для підтримки свого народу в еміґрації греко-католицька Церква була змушена вдаватися до активної місійної діяльності за океаном.

Питання призначення єпископа для українців Канади назрівало з початку XX століття, але через небажання латинських ієрархів допускати на територію свого підпорядкування представників інших католицьких деномінацій, це питання довго відкладалось[6 c.620-621]. Коли ж Рим, та й самі римо-католицькі єпископи зрозуміли, що втрачають «паству», вони активно почали форсувати питання формування нової дієцезії на чолі з греко-католицьким єпископом. Завдяки старанням митрополита Андрея Шептицького.

На початку ХХ ст. у Канаді велася боротьба за унезалежнення Руської греко-католицької церкви від уряду латинських єпископів. Почали поширювати підписи петицій до митрополита Андрея Шептицького, щоби він, як верховний голова Української ГКЦ, завітав до Канади й «став у обороні обряду, повіреного йому руським народом». Готувався ґрунт до приїзду митрополита до Канади зі Львова на Євхаристійний конґрес увесь 1909 рік. Довелось організувати Комітет для оборони українського народу та його греко-католицької традиції в протистоянні з французькими єпископами в Канаді й іншими силами, що діяли супроти визнання окремої УГКЦ. Шестичленний комітет, очолюваний Йосифом Кульчицьким, оприлюднив меморандум, підготовлений редемптористським ідеалістом о. Г. П. Бульсом, були вислані листи про релігійну ситуацію серед українців до Товариства поширення Католицької церкви о. д-ра Бурке з проханням, аби він представив їх учасникам Першого Канадського собору. Цей Собор таки відбувся 1909 року.

Приїзд слуги Божого митрополита Андрея на Євхаристійний конґрес, що відбувся в Монреалі 1910-го. Не тільки українські громади, а й канадські з великими почестями вітали митрополита повсюди, де він появлявся, відвідуючи при цій нагоді своїх вірян від океану до океану. Його меморандум, датований 18 березня 1911[2 с.146] року, був адресований римо-католицьким єпископам Канади, у ньому описано «Бажання українського народу», «Необхідність католицького авторитету серед українців» і «Необхідність керівного органу з осередком». Свій меморандум він підтвердив статистичними даними про існування українських церков і громад у Канаді. Переконаний наочними аргументами, навіть архієпископ Сент Боніфасу А. Лянжевен змістовно повідомив Апостольського делегата в Римі про свою згоду на оформлення незалежного єпископства УГКЦ. Тож можна ствердити, що таким чином упала остання фортеця спротиву. Так дійшло, коротко кажучи, до номінації Ватиканом першого українського єпископа на всю Канаду. Цю посаду обійняв префект Духовної семінарії у Львові о. д-р Никита Будка

У липні 1912р. Папа Римський Пій Х іменував його ординарієм для українців греко-католиків у Канаді [див. дод. 2]. Єпископська хіротонія, яку провели Митрополит Андрей Шептицький, єпископ Перемишля Констянтин Чехович і єпископ Станіславова Григорій Хомишин, відбулася 14 жовтня 1912 році.[4 с. 30]

Владика Никита прибув до канадського Галіфакса, провінції Нової Шкоції. 22 грудня того ж року, на свято Непорочного Зачаття, у церкві Св. Миколая у Вінніпезі він відправив архієрейську Службу Божу та відбув урочисте введення у владичий уряд. Преосвященний владика купив для себе скромний дім у Вінніпезі для помешкання та душпастирської праці, а церква Св. Миколая була для нього головним пристановищем. Владика відвідував українські церкви й організовані при них громадські установи, долаючи величезну територію від Атлантичного до Тихого океанів. Узявши на себе управління такою єпархії, він тим завершив перший розділ історії існування нашої Церкви в Канаді.

Того ж року Призначення Кир Никити було конечним. Причиною цього стало повернення о. Миколи Струтинського до США з Вінніпеґа в серпні 1907 року, щоби надати допомогу канадським церковним громадам.

В той час в Канаді cеред здобутків, які мала греко-католицька церква на час приїзду єпископа були: 13 світських священиків, 9 священиків-ченців (інші джерела вказують тільки на 20 священиків, 4 монастирі (школи) Сестер Служебниць, близько 80 церков (хоча за деякими даними їх було більше, як 90), дві школи та власний католицький журнал «Канадийський Русин». Крім цього, діяла Мала семінарія та «Українське Запомогове Братство св. Миколая в Канаді», яке працювало з 1905 року, різні церковні і світські організації та було приблизно 80 тис. вірних вже було 17 священиків, які обслуговували коло ста церковних станиць, розкинених сотні миль одна від одної. В 1914 р. він скликав

перший синод, на якому прийнято основні рішення щодо управи і праці в Церкві. Ті рішення було видано окремою книгою під назвою "Правила Церкви". Заслуги єпископа Будки в розбудові церковного і громадського життя українців в Канаді дуже великі.[6 c. 621]

Він одразу розгорнув організаційну роботу, заклавши тверді основи під парафію свв. Володимира й Ольги, допомагав у оформленні нових церковних статутів, відбув низку поїздок по церковних парафіях Манітоби, Саскачевану й Альберти, писав статті й заклики до преси, наголошуючи на боротьбі за свої, українські, церковні права.

Пізнавши не тільки друзів, а й ворогів, владика не знеохочувався діяти проти них, захищаючи своїх вірних від ворожих дій. Кир Никита віддав канадську єпархію під покров Пресвятої Богородиці, про що свідчить його Пастирський лист від 20 квітня 1913 року. Відвідувати українські колонії по цілій Канаді та їздити на далекі відстані владиці було нелегко, однак він радо зносив усі ці труднощі. Підтримував будівництво нових церков, зокрема на сході Канади, приїжджав на їх освячення. Невсипущий владика старався спроваджувати нових священиків, яких завжди бракувало. Для цього він не жалів власних грошей, хоч сам жив убого. Він був свідомий того, що робить добро для своїх вірян.

Молодий єпископ одразу ж після прибуття зайнявся визначенням статусу церкви. У 1913 р. парламент Канади затвердив створення церкви під назвою: «Руська греко-католицька церква Канади» («Ruthenian Greek Catholic Church of Canada»). До новоствореної церкви було включено 80 парафій14. Частина з них була переписана з орденів отців Василіан та отців Редемптористів, ще частина з корпорації єпископа Сотера Ортинського з США, решта не були записані до цього на жодну корпорацію. Всі ці церкви знаходились на заході Канаді, більшість в Альберті, решта в Саскачевані і Манітобі. Показовим моментом у справі запису церков стало визнання юрисдикції Греко-католицької церкви в Канаді церковною громадою св. Володимира і Ольги у Вінніпезі, яка до цього часу вважала себе незалежною, і у церкві якої свого часу митрополит Андрей Шептицький не здійснював богослужіння саме через таку її позицію. Всі церкви тепер були переписані на провінційні чартери, які об’єднувала Українська греко-католицька церква Канади з центром у Вінніпезі.[6 с. 621]

З 27 до 29 листопада 1914 року в Йорктоні, у монастирі отців редемптористів, відбувся Собор українського духовенства під проводом владики Никити Будки. Під час нарад було представлено й обговорено найважливіші правила нашої Церкви, напрацьовано практичні вказівки й інші напрямки, щоб ними об’єднати душпастирські дії на усій території Канади. Для добра вірних нашої Церкви владика офіційно залагодив домініальну інкорпорацію й окремі інкорпорації для провінцій Онтаріо, Манітоба, Саскачеван і Альберта. Ці інкорпорації дали право українському народові в Канаді володіти й керувати власним майном церковного заряду. Стараннями владики було оформлено статут УГКЦ, назву якої було прийнято перед канадським урядом від слова Русь — старої назви Київської держави, що зберігалася до ХХ ст. на територіях західної України. Століттями нашу Церкву називали грецькою, тож ту саму «греко-католицьку» назву було залишено під час інкорпорації. І цілком слушно Кир Никита використав у документах слово «греко-католик», щоби зазначити історичне походження нашої Церкви з грецького віросповідання. Варто додати, що наш народ отримав святу віру й обряд із Греції, а всі наші Богослужби є перекладами з грецьких оригіналів.[1]

Після 15 років діяльності завдяки зусиллям нашого владики-єпископа постала бурса (інститут) для українських студентів 1915 року в Ст. Боніфасі біля Вінніпеґа, яка проіснувала десять років. На цю бурсу імені Тараса Шевченка єпископ пожертвував 3 тис. CAD, часто відвідував учнів, розмовляв із ними, виголошував перед ними доповіді та

промови. 1918 року було видано молитовник під назвою «Християнська родина», який містив десять пастирських листів, почав виходити місячник «Єпархіальний вісник» (1923), у якому владика закликав вірних дієцезії до взаємної допомоги та єдності, запрошував батьків будувати рідні школи, щоби діти й молодь у них навчалися української мови, віри, молитов, історії й української культури — пісень, танців, звичаїв, обрядів, а також рідного слова та письма.

Єпископ Н. Будка активно працював над розширенням церковного впливу і це проявлялось в його організаційній активності та діяльності серед українського населення на територіях від східного до західного узбережжя. Впродовж короткого проміжку часу було засновано багато нових церков в Східній Канаді - Монреаль, Сідней, Торонто, Гамільтон, Брентфорд, та в Західній - Калгарі, Саскатун, Реджіна, Транскона та інші. Важливим було те, що, наприклад, у Торонто та Монреалі церкви були побудовані з цегли, а це, відповідно, відображалось на їх надійності і довговічності. У Вінніпезі виникала потреба побудови нових храмів для забезпечення можливості обслуговувати його мешканців в різних частинах міста.

Не зважаючи на те, що старання єпископа по впорядкуванню власності носили позитивний характер і більшість парафій Західної Канади були долучені до но- воствореної установи, залишалось декілька питань, через які ієрарха піддавали критиці. Перше з них - це використання в назві церкви слова «Ruthenian» (русин), яке частина української громади в Канаді асоціювала з етнонімом «росіянин», а не «українець». На такі закиди церква відповідала, що значна частина іммігрантів, особливо в Західних провінціях, називають себе «русинами», тому і церква використовує цю назву. Другим каменем спотикання для єпископа було те, що в обох документах про створення корпорацій було визначено можливого наступника, як людину тієї ж віри і обряду, призначену Понтифіком. Українські ж націоналісти вважали, що невживання української національності владики в тексті документів може призвести до призначення Папою єпископа іншої національності, що не відповідало інтересам українців греко-католиків в Канаді і могло б призвести до латинізації церкви.

Саме жорстка дискусія з останнього питання, та ряд майнових питань в по-дальшому призвели до створення «Української греко-православної церкви в Канаді». І призвело до створення нових організацій, які посилили самоорганізацію українців в країні кленового листка

Ще одним неприємним випадком служіння єпископа Будки в Канаді було його пастирське послання написане на початку Першої Світової Війни. За декілька днів до того, як Канада вступила в Першу світову війну, 27 липня 1914 року, ієрарх написав пасторського листа до своїх вірних, в якому закликав їх повернутись додому і підтримати Австро-Угорщину в Європейському конфлікті, а також надати всяку допомогу її громадянам. Єпископ просто не передбачив того, що Канада може вступити у війну на протилежному боці. Це призвело до того, що 5 тисяч українців потрапили під дію «Акту військових заходів» (War Measures Act), були оголошені «ворогами альянсу» (enemy aliens) і переміщені в інтернаційні табори. Звісно, що авторитету це церкві не додало, а для багатьох українців в Канаді ця подія стала чорною сторінкою в їхньому житті.

Невдовзі після публікації горезвісного листа з’явилось нове послання владики, яке побачило світ 6 серпня 1914 року. В ньому ієрарх наголошував вже на підтримці «нової Батьківщини» і закликав: «Русини! Громадяни Канади! Нашим великим обов’язком є захист Канади, тому що ця країна, яка прийняла нас, і де ми знайшли не тільки хліб, але і можливість духовного росту, проводить політику захисту, під керівництвом флагмана лібералізму - Британської Імперії». Звісно, що це дещо покращило ситуацію щодо

українців католиків в Канаді, але воно вже не допомогло тим, хто потрапив під дію захисних заходів державної машини.

Усе, що зробив єпископ Никита Будка за допомогою своїх парафіян, важко переоцінити. Але коли він покидав Канаду 1927-го та їхав до Львова, то залишив по собі УКГЦ у Канаді — неначе величезну, подиву гідну будівлю. Сам він мав добру вдачу, був доступним для всіх, щирим, добросердечним, відданим справам нашої Церкви, жертвував для неї всіма своїми силами. Він був справжнім єпископом-піонером, який заклав сильний фундамент під розбудову та розвиток УГКЦ у Канаді. Після нього працювало вже 47 священників, було 299 парафій, дочерних і місійних станиць, новаціят ченців Василіян і Редемптористів, різні релігійно-громадянські установи та понад 1000 000 вірних.[5 c. 25]

Після повернення до старого краю, до Львова, преосвященний Никита Будка був членом львівської митрополичої консисторії та деканом львівського деканату. Невтомно працював як смиренний робітник Христа аж до свого ув’язнення червоними комуністами з 10 на 11 квітня 1945 року разом з іншими ієрархами УГКЦ. Його, зовсім невинного, було засуджено до п’яти років каторжних робіт і заслано до концентраційного табору в Караґанді, де й він помер 1 жовтня 1949 року. Відійшов владика у вічність із вінком перемоги як сповідник нашої віри й Церкви з наміром спасіння українського народу.

Попри чисто церковну діяльність, візитації, катехизації, видавання богослужбових книг, катехизмів, пастирських листів, поучень, проповідей, єпископ приклав руку й до освіти та громадського життя. Закладав при церквах школи, щоб дітей вчити рідної мови, дитячі будинки для бідних дітей, подбав теж і про газету для старших ("Канадійський Русин"), закладав шпиталі, які віддавав в опіку сестер служебниць. Світські товариства й організації знаходили свої домівки й приміщення в церковних залах.[1]

У 1928р. повертається до Львова і стає генеральним вікарієм митрополичої архієпархії.

На початку 1945 року за наказом Сталіна було приготовано план "заходів", що мали на меті відірвати греко-католицькі парафії в СРСР від єдності з Ватиканом і поступово прилучити їх до Російської Православної Церкви. Було вирішено розправитися з католицьким єпископатом.

11 квітня 1945 року Кир Никита Будка був ув'язнений [див. дод. 3] разом з іншими владиками УГКЦ: Митрополитом Йосифом Сліпим, єпископами, Хомишиним, Чарнецьким i Латишивським.

В ході слідства з боку слідчих Н. Будка зазнав неймовірних тортур, мордувань, знущань і голодувань. Був засуджений на 8 років позбавлення волі й засланий до Каралагу - концтабору з особливим режимом в степах Казахстану, біля Караганди. В концтаборі виконував непосильну важку фізичну роботу.

Так у сорокових роках ХХ століття починалася історія Греко-Католицької Церкви в Казахстані - там де опинилися тисячі її вірних, що були депортовані із Західної України.

Кир Никита Будка помер 1 жовтня 1949 року в Караганді.

7 червня 2001р. був беатифікований Вселенським Архієреєм Папою Іваном Павлом ІІ.

Відразу після проголошення Владики Никити Будки блаженним львівськими майстрами була написана ікона Блаженного. Ця ікона сьогодні знаходиться в греко-католицькому храмі Покрова Пресвятої Богродиці в Караганді.[див дод. 4]

Додатки

Додаток 1: Никита Будка в студенські роки.

Додаток 2: Никита Будка в єпископських ризах.

Додаток 3: Фото Никити Будки в час слідства.

Додаток 4: Ікона блаженного Никити Будки.

Список використаної літератури:

1. П. Лопата, «Єпископ Никита Будка — перший у Канаді.» 6 грудня 2012р. <//meest-online.com/history/figure/epyskop-nykyta-budka-pershyj-u-kanadi/> (дата звернення 25.03.2017)

2. К. Королевський, Митрополит Андрей Шептицький, Львів: Свічадо 2014.

3. Д. Маттеі, Україна земля мучеників, Місіонер 2014.

4. Місія «Постуляційний центр беатифікації й канонізації святих УГКЦ» / упоряд. І. Левицький та ін., Мученики – Джерело чудотворної сили, Львів 2004.

5. Б. Казимира, Релігійно-громадське життя в українській католицькій митрополії в Канаді, Торонто 1965.

6. І.В. Патарак, Діяльність єпископа Никити Будки щодо організаційного становлення «Української греко-католицької церкви Канади» // Держава і право (2009) Вип. 45

7. Й. Сліпий, Спомини, Львів – Рим: УКУ 2014.

 
float
© 2008 - 2016. Тернопільська Вища Духовна Семінарія. Всі права застережено.
Використання матеріалів сайту дозволено при умові обов'язкового вказання активного гіперпосилання на джерело.
Прес-служба ТВДС не завжди поділяє думку авторів публікацій.

Developed in conjunction with Ext-Joom.com

Please publish modules in offcanvas position.