НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТь

Греко-католицька Богословська академія, як спадкоємниця Королівської греко-католицької Генеральної семінарії у Відні та греко-католицької семінарії у Львові

PLG_VOTE_USER_RATING

PLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVEPLG_VOTE_STAR_INACTIVE
 

Куриляк Василь

ТВДС ім. Патріарха Йосифа Сліпого, 5 курс

kyruliak18@gmail.com

Якщо почати досліджувати історію Української Церкви, насамперед дивує той факт: чому після Берестейської унії 1596 р. галицькі русини чекали аж до 1783 р., щоб отримати свою сласну семінарію, та ще й з ініціативи цивільної влади, тим часом як по всій Західній Європі єпископи засновували семінарії. До 1783, більша частина світського клиру задовольнялася тими умовами, які були у західного духовенства, перед Тридентійським собором: монахи мали свої власні школи, а кандидати на священство здобували освіту, де могли і як могли, переважно навчаючи один одного. Лише щасливчики навчалися в університетах. Переважно сини навчалися у батьків, прислуговуючи їм у требах і вивчали те що їм треба було знати перш за все: відправа різних богослужінь і літургійний устав. Догматичне або моральне богослов’я вивчали в обмеженому обсязі, або не вивчали взагалі; Святе Письмо – ще менше вивчали; канонічне право – лише найнеобхідніше. Закінчивши таке  навчання і досягнувши канонічного віку, кандидат поставав перед єпископом, який його екзаменував і вирішував чи висвячувати чи ні.[1]

Згодом у Австро-Угорській імперії заснували першу семінарію у якій мали змогу навчатися українці.

Заснуванню Королівської греко-католицької семінарії у Відні передувало ряд історичних подій, після входження до складу Австрійської імперії українських земель, то австрійці застали у Галичині необмежену владу польської шляхти, відсутність промисловості та торгівлі у великих містах, відсутності шляхів сполучення, бідність неосвіченого й закріпаченого населення. Тому австрійська влада у 70-80-х рр. XVIII ст. проводила реформи, це припало на часи імператриці Марії-Терези та її сина Йосипа II. Відбулася також і релігійна реформа, у якій римо - католицька, протестантська та греко-католицька церкви були зрівняні у правах[2]. Була заборона примушувати греко-католиків змінювати конфесію, також рівні права на прийняття на державну службу незалежно від конфесії. Саме в той час відбулося започаткування окремого предмету, у Віденському Університеті на факультеті католицького богослов’я, назва цього предмету «Пасторальне Богослов’я», його призначення полягало в тому щоб дати можливість майбутнім священикам отримати знання про те, як саме керувати парафією і проводити душпастирську роботу.

.У 1774р. при храмі св. Варвари у м. Відні (який до сьогодні є головним храмом УГКЦ у Австрії) відкрилася духовна семінарія для студентів із Галичини, Закарпаття, Угорщини, Хорватії. Впродовж десяти років ця семінарія перебувала під особливим патронатом Марії-Терези, що забезпечувало не лише ґрунтовну освіту семінаристам із Галичини при Віденському університеті, але й високий престиж його випускників у державі, які принесли пошану до східного обряду у єпархіальні семінарії Галичини, де їм доводилось пізніше викладати, а шкільництво у монархії, загалом, було покликане служити греко-католикам цією ж мірою що й римо-католикам.[3] Ця семінарія, офіційна назва якої була: «Королівська греко-католицька генеральна семінарія у Відні при св.Варварі» надавала для українців загалом 14 місць. За час свого десятирічного існування із стін семінарії вийшло 6 єпископів, 10 університетських професорів, 8 ректорів семінарій та 8 письменників.[4] В загальному контингент студентів складався із випускників гімназій і налічував 1775 – 22, 1780 – 48 осіб. Утримувалися за рахунок коштів із єзуїтського фонду та тих, що вносилися відповідними єпархіями пропорційно до кількості відправлених на навчання кандидатів. Навчання тривало 7 років, слухачі у Віденському університеті опановували грецьку і німецькі мови, а власне у семінарії – церковні обряди і спів, користувалися багатою університетською бібліотекою.  За час свого навчання молоді галичани мали змогу поспілкуватися із студентами із інших частин Австрійської імперії, а водночас отримати більше знання про особливості їхнього духовно-культурного життя. Набувши певного досвіду і знань випускники поверталися на батьківщину, де ставали кандидатами на вищі церковні посади, викладачами університетів та духовних семінарій. З поміж українців вихованцями семінарії були митрополит А. Ангелович, єпископи О. Повчій, Г. Таркович, М. Скородинський, історики І. Базилович, М. Гарасевич та інші.[5]

 Незважаючи на те що у семінарії навчалося багато студентів з різних куточків імперії, передовсім було важливе це що саме ця семінарія мала важливе значення для національної самосвідомості галичан. «Барбареум» приймав студентів із українських земель з різних єпархій, і то вони проживали в одному місці, спілкувалися, ділилися переживанням і інформацією про ту чи іншу територію української землі і це розбуджувало в них відчуття приналежності до одного народу.

Випускники і професори колишнього Барбареуму стали підґрунтям для організації навчання у Львівській духовній семінарії у 1783р., було створено, за ініціативи Йосипа II, у Львові дві генеральні семінарії: для римо-католиків (було відведено споруду монастиря кармеліток) і для греко-католиків (було відведено споруду монастиря домініканок). Внаслідок цього заснування семінарій у Львові відбулося закриття Королівської греко-католицької генеральної семінарії у Відні, а також створення релігійного фонду для утримання семінарій і богословських закладів. Першим ректором генеральної греко-католицької семінарії у Львові став майбутній перший митрополит відродженої Галицької митрополії Антін Ангелович (1807-1814). Наступного року після відкриття семінарії відкрився Львівський університет, а у 1787 р. у складі університету було засновано тимчасовий «Руський інститут», у якому з метою запобігання нестачі священиків греко-католицького обряду, імператор постановив, що до часу коли настане достатня кількість кандидатів до духовного стану, які б знали латинську мову, то навчання у тимчасовому інституті проводилося руською мовою. Руський інститут мав у собі два відділи, філософський і богословський, навчання у яких відбувалися церковнослов’янською мовою. За весь час існування цього інституту, освіту там здобули 470 українських студентів. І у 1809 році ніби я зв’язку із збільшенням у Львівському університеті числа студентів які володіли латинською мовою, «Руський інститут» закрили.[6]

 Оскільки ще одним нововведенням Йосипа II було те щоб клірики мали обов’язкове навчання на богословському факультеті то відкриття Львівського університету дало змогу продовжувати навчання для випускників семінарії. У перший період існування університету кількість студентів становила: у перший рік – 285 осіб, 1790 – 690, 1817 – 869 осіб. Переважно це були вихідці із шляхетних родин, діти духовенства і чиновників. Старанних студентів стимулювали грошовими винагородами, записуванням у книгу похвали. Лінивих – заносили у книгу ганьби, а за погану поведінку виганяли з лекцій і навіть карали арештом. Починаючи з 1803 року, студентам заборонялося відвідувати клуби, кафе, ігрові будинки і навіть публічні читальні. Також у Львівському університеті починаючи з 1794 р. у ньому діяла бібліотека, у якій було зібрано близько 50 тис. томів літератури з різних галузей знань. Проте доступ до неї мали в основному працівники університету, а фонди укомплектовували її літературою переважно на німецькій мові. У місті також існувало кілька бібліотек при монастирях, гімназіях, приватних школах. Ці бібліотеки складалися із книг релігійного змісту, написаними на німецькій, латинській і польській мовами і залишалися недоступними для широкої громадськості[7].

Заснування такої інституції відіграла важливу роль у формуванні нового покоління високоосвіченого духовенства. Саме вони зберігали та виховували в пастви вірність католицько-помісним засадам церковної ідентичності і ці священики стали початком і ядром національного відродження в Галичині[8]. Отже, тогочасна австрійська влада зробила неабиякий внесок у піднятті рівня освіченості греко-католицького духовенства.

Що ж стосується семінарії, то як уже зазначалося першим ректором став Антін Ангелович. Приміщення яке було надане австрійською владою було далеким від належного для того щоб у ньому було затишно навчатися. Зовнішній вигляд більш нагадував в’язницю, ніж духовний заклад. Крім того у ньому бракувало спалень, кімнат для спільного навчання, а оскільки що з 1806 року у частині приміщень була розміщена російська військова лікарня, то була нестача у аудиторіях. Пізніше у часу військових дій 1812р., у стінах семінарії був розміщений військовий склад.[9] В подальшому наполегливість керівництва семінарії привело до покращення умов життя та забезпечення регулярного навчально-виховного процесу. А в подальшому майбутньому за ректорства Олександра Барвінського у 1889 р. було завершено спорудження нової будівлі семінарії на сучасній вулиці Коперника 36, тут були вже більш сприятливіші умови для проживання і навчання студентів.

Саме навчання у семінарії тривало шість років. Перших п’ять років студенти навчалися богослов’я, філософії та інших теоретичних наук, більш наполегливо вимагався курс знання богослов’я, а також на знанні обряду, вмінням володіти своїм обрядом, а також добре вправлятися у співі. На початку існування семінарії то богословські і філософські студії отримувалися у аудиторіях семінарії,  а згодом після відкриття Львівського університету, то на навчання на цих курсах, студенти переходили туди. Як зазначалося раніше у доповіді, то студенти які не володіли латинською мовою, мали змогу отримувати знання у так званому Руському інституті, де запроваджено навчання рідною мовою. Слід також зазначити що до 1795 р., на богословському відділенні Львівського університету викладали, крім доктора Івана Потоцького, лише українці. Що ж стосувалося останнього шостого року навчання у семінарії, то слід зазначити що від був більш практичним, студенти набували практичних навичок для служіння. В подальшому найбільш здібніші студенти отримували змогу продовжувати освіту в навчальних закладах Європи, зокрема у Центральній греко-католицькій семінарії та Інституті Августінеум у Відні, також у Урбаніанській папській колегії у Римі. Навчально-виховна система Генеральної греко-католицької духовної семінарії у Львові мала три складові: моральне виховання (поступ у чеснотах християнської віри й у літургійному житті), дотримання дисциплінарних вимог та навчання. У трактуванні дисципліни можна виділити два етапи. На першому етапі (середина ХІХ ст. – кінець ХІХ ст.) дисципліну визначали вимоги статуту 1783 року, які трактувалися настоятелями надто суворо. Значна частина порушень (гра в карти, куріння тютюну, неординарний одяг тощо) демонстрували бажання семінаристів відповідати стилю поведінки тогочасної львівської молоді. З іншого боку, це свідчило про нездатність настоятелів скерувати зацікавлення вихованців у відповідне духовному званню русло та невідповідність формального підходу до дисциплінарних вимог.

Другий етап (початок ХХ ст.) пов’язаний із реформуванням виховної системи. Підставою для цього стали рішення Львівського собору (1891), які мали на меті посилення безпосереднього впливу єпископа на кандидатів до священства, пастирський лист митрополита Андрея (Шептицького) (1901) та нові дисциплінарні правила (1902). Ці правила порівняно зі статутом 1783 року не були ліберальнішими, проте набагато конкретнішими. Вони наголошували більше на священичому покликанні й моральному вихованні, аніж на формальному виконанні дисциплінарних вимог.

Навчання семінарії не обмежувалося лишень викладенням тільки богословських чи філософських наук. Для того щоб підняти рівень українського суспільства, священики отримували в семінарії знання з культури господарювання, набували навичок в тому як правильно закладати і утримувати свої господарські уділи і справи. Це робилося для того щоб священики зуміли донести до своєї громади культуру господарювання, адже українське село мало великий потенціал у цій галузі.

У ХIX ст. львівська семінарія відігравала не тільки важливу роль, в житті церкви, але й також у національно-визвольній свідомості українців. Це сталось загалом через те, що священик був єдиною високоосвіченою людиною на селі, до якого всі зверталися як до свого батька за порадою і він мав великий вплив на своїх парафіян. Про значення Української Греко-Католицької Церкви влучно висловився священик Йосиф Заячківський на перших засновуючих зборах Львівської "Просвіти": "Дивні речі чинить Провидіння... Та Унія, що її сприяв польський уряд в XVI ст., перевернулася в XIX ст. в найбільшу захисницю української національної справи, давши низку патріотів священиків-католиків, що врятували Галичину від полонізації, подібно, як католицькі священики врятували Ірландію від англізації..." Велику роль у цьому процесі відіграли владики, що стояли у проводі Церкви: Михайло Левицький, Григорій Яхимович і Спиридон Литвинович[10], а також слід відмітити і вплив Львівської семінарії.

Щойно на Митрополичий престол було призначено Андрея Шептицького, як він зразу зайнявся семінарією. Митрополит змінив майже усі кадри, спростив правила, а вихованці продовжували приходити на виклади до університету, аж поки не була заснована Львівська Богословська академія. В реорганізації семінарії йому допомагав Ісидор Дольницький, автор визнаного «Типикона»[11].

Напередодні Першої світової війни, митрополит Андрей назначив ректором Йосипа Боцяна. За час його ректорства семінарія активно розвивалася, крім фахових дисциплін у семінарії розвинулася гурткова робота, літературний гурток проводив різноманітні заходи з літератури, філософії та інших дисциплін. Ректор пильно стежив, щоб семінаристи не лише оволоділи обрядом, а й полюбили його, він намагався виховати такий тип священика, якого вимагало тодішнє повсякденне і церковне життя.

Під час Першої Світової Війни, а головно окупації російськими військами Львова, УГКЦ терпіла масові переслідування. Окупаційні війська поводили себе як «визволителі руських братів» з німецької і католицької неволі. У 1914 р. були закриті усі українські газети і видавництва, книгарні, читальні та всі культурно-освітні установи в тому числі і семінарія[12]. Свою діяльність вона відновила 1915 р. Але їхні приміщені були забрані під військові госпіталь. За посередництвом Апостольського нунція Акіля Ратті, а згодом і папи Пія XI, у переговорах з військовою владою будинок був повернений митрополитові Андрею наприкінці 1920 р. Після повернення цього приміщення, семінарією почали опікуватися Отці Василіяни. Студії було організовано в окремий богословський факультет греко-католицької семінарії, а згодом його перейменували на Архієпископський богословський ліцей.[13]

1926 р. за ректором став 34-літній і професор догматики о.д-р. Йосиф Сліпий. Незважаючи на те що після Світової Війни отці Василіяни вклали багато труду, щоб довести Духовну семінарію до порядку який залишився після боїв за Львів, все ж таки багато роботи припало на ректора Сліпого. Треба було починати від найдрібнішого, такого як придбання столових приборів, до найважливішого: внести належну дисципліну і духовне життя у семінарії.[14] Незважаючи на післявоєнний період, число вступників збільшувалося з кожним роком і досягло понад 400 питомців. Тому Сліпий видав правила, які регулювали життя семінаристів. «Правила Духовної Семінарії» - це важливої ваги книжечка для молодого кандидата на священика , що цікаво, ці правила стосувалися не тільки внутрішнього життя семінарії, а також і позасемінарійного життя питомців, на святах, вакаціях, у гостині. Ці правила були написані у формі батьківських порад, а також поясненням чому саме так треба поводитися, а не інакше. У такому ж тоні були введені всі духовні конференції і сам о. Ректор провадив бодай раз на тиждень одну з них.[15]

Йосип сліпий буквально переглянув всю структуру семінарії, він запровадив свої змін у виховному процесі, духовному житті, внутрішньому розпорядку, освітньому процесу. Як згадує він сам у своїх «Споминах» щоби фінансово зробити семінарію самодостатньою, він взяв позику  в Земельному банку, придбав поля де були господарства і звідти приходило м'ясо, молоко, ярина, хліб, пасіка, овочі.[16]

Під проводом о. Йосифа на терені семінарії існувало Братство Входу у Храм Матері Божої, засноване ще о. Ісидором Дольницьким, де плекали набожність до Богородиці, проводили духовні конференції, писали маріологічні проповіді, під час свята з нагоди прийняття нових членів 4 грудня, виступали з оригінальними доповідями, поезіями чи духовними композиціями. Існувала читальня студентів Богослов’я ім. Маркіяна Шашкевича, про звітні вечори які влаштовувала читальна звітував часопис «Нива». Також Ректор спрямовував активну діяльність на виданні української богословської літератури, почалося видання богословської літератури українською мовою. В результаті цього було засноване у 1922 р. «Богословського наукового товариства» та видання часопису «Богослівя». Також для поглиблення вивчення історії Української греко-католицької Церкви, було організовано гурток, завданням якого була підготовка семінаристами дослідницьких завдань, які б допомагали написанню ними фахової випускної роботи.

В загальному треба сказати що Йосиф Сліпий як керівник був дуже вимогливий і строгий, щодо дотримування усіх правил Семінарії. Він твердою рукою тримав усю інституцію, ставлячи високі вимоги до себе самого і до всіх, хто був під його керівництвом. Всі відчували що його тверда рука у проводі семінарії, мала на меті не що інше, як її добро, добро Церкви і її найважливішого чинника – доброго священика. Тому Йосиф Сліпий увійшов в історію як один з найкращих вихователів молодого покоління священства.[17]

Через неприязне ставлення польського народу до українців, церковна влада УГКЦ, в цілому не могла вповні реалізувати давню мрію – Вищий Богословський навчальний заклад. Однак після укладення конкордату між Польською державою і Апостольською столицею, для УГКЦ виникли сприятливі умови для його створення. Тому 8 травня 1925 р. під час 35-ї конференції єпископів УГКЦ, було прийнято рішення розпочати підготовку зі створенням академії. Відповідальним був обраний Йосиф Сліпий. Внаслідок неодноразових відвідин різного роду закордонних інституцій, він вивчав організацію навчання, збирав досвід роботи. 1928 р. було затверджено статут майбутнього вищого закладу, розроблений Сліпим. Після того розпочався процес розробки навчальних програм і підбір викладацького складу.

В результаті інтенсивної праці, урочисте відкриття Греко-католицької Богословської Академії відбулося 6 жовтня 1929р. На теренах тодішньої польської держави це був єдиний вищий навчальний заклад, організований на зразок католицьких навчальних закладів Європи.

Академія стала важливою інституцією в розвитку УГКЦ. Її діяльність, яка виявилася плідною і в богословських і у освітньо-виховних сферах, багато в чому стала можлива завдяки тому, що академія повстала на основі набутків греко-католицької семінарії у Львові та її попередниці Королівської греко-католицької Генеральної семінарії у Відні.


[1] К. Королевський, Митрополит Андрей Шептицький, Львів: Свічадо, 2014, 75-76.

[2] Пор.: П. Кось, Історія української Церкви, Львів: НВП «Трансінтех», 1992,  117.

[3] С. Кияк, Ідентичність українського католицизму: генезис, проблеми, перспективи, Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2006, ст. 148.

[4] О. Кмита, «”Barbarerum” – перший освітній богословський центр для українців за кордоном» // сайт: Сторінка.at, червень 2015, <http:// http://storinka.at/blogy/viden-duhovnyj/barbareum-pershyj-osvitnij-bogoslovskyj-tsentr-dlya-ukrayintsiv-za-kordonom/> (дата звернення: 28.03.2017).

[5] Ф. Стеблій. «Барбареум»// Енциклопедія історії України: 10 т ./  редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.: Інститут історії України НАН України. – К. : Наукова думка, 2003. -  Т. 1: ст. 184

[6] Ф. Стеблій, Енциклопедія історії України,

[7] Пор.: Ю. Сливка та інші., Історія Львова/ ред. В. Секретарюк, Київ: Академія наук Української РСР інститут суспільних наук 1984, 95.

[8] С. Кияк, Ідентичність українського католицизму: генезис, проблеми, перспективи, 148-149.

[9] Шевчук Т., Історія Львівської Духовної семінарії Святого Духа / Т. Шевчук// Пізнай правду. -2008- №4 (87). –листопад-грудень. – 23-25.

[10] В.Верига, Нариси з історії України (кінець XVIII — початок ХІХ ст.).— Львів : Світ, 1996, http://histua.com/knigi/narisi-z-istorii-ukraini (дата звернення:30.03.2017), розд. 3.

[11] К. Королевський, Митрополит Андрей Шептицький, 78.

[12] С. Мудрий, Нарис історії Церкви в Україні, Жовква: Місіонер 2010, 459.

[13]  С. Мудрий, Нарис історії Церкви в Україні, 470.

[14]  В. Ленцик. Визначні постаті Української Церкви: Митрополит Андрей Шептицький і Патріарх Йосиф Сліпий, Львів: Свічадо 2001, 431.

[15] В. Ленцик. Визначні постаті Української Церкви: Митрополит Андрей Шептицький і Патріарх Йосиф Сліпий, 432.

[16] Й. Сліпий, Спомини / за ред. І. Дацька та М. Горячої, Львів – Рим, Український католицький Університет, Інститут Святого Климента Папи, Інститут екуменічних студій 2014, 122.

[17] В. Ленцик. Визначні постаті Української Церкви: Митрополит Андрей Шептицький і Патріарх Йосиф Сліпий, 436-437.

 
float
© 2008 - 2016. Тернопільська Вища Духовна Семінарія. Всі права застережено.
Використання матеріалів сайту дозволено при умові обов'язкового вказання активного гіперпосилання на джерело.
Прес-служба ТВДС не завжди поділяє думку авторів публікацій.

Developed in conjunction with Ext-Joom.com

Please publish modules in offcanvas position.